Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

Кожному на все життя запам’ятовується той урочистий день, коли мама або тато беруть тебе за руку і проводжають до школи - ти йдеш перший раз у перший клас. І я запам’ятав -тато мене за руку не взяв, бо він загинув разом з іншими січовими стрільцями (були такі українські патріоти в Галичині), і йти до школи мені не довелося, бо квартира наша була в приміщенні самої школи, де моя мама вчителювала. З одного боку - це було весело - жити в школі, а з іншого... Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: «Завтра прийди з батьками!» Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд.

І все-таки яке воно було довге і безтурботне, оте молод-шошкільне життя - перші чотири класи!

Та закінчилося воно раптово, враз, одного дня - у сорок першому. Довгими, дуже довгими були ті два роки окупації Києва. Півкласу нашого тоді полягло в Бабиному яру...

Скільки років минуло, а наче вчора...

У п’ятому класі я так і не вчився, а після визволення пішов у шостий до школи на Підвальній вулиці, сьомий, восьмий «пробіг» у школі на вулиці Гоголівській. Самотужки пройшов курс дев’ятого і перескочив у десятий вечірньої школи робітничої молоді на Солом’янці. Може, саме тому, що таке ненормальне було моє шкільне життя, і захотілося мені пізніше повернутися до школи і пожити у ній бодай у своїй уяві. От і став писати про дітей для дітей. Це вже після закінчення університету, коли працював у журналі «Барвінок», ніжність до якого відчуваю і донині. Там 1954 року було надруковане моє перше оповідання «Шурка і Шурко» - про дружбу дівчинки Олександри (Шурка) і хлопчика Олександра (Шурко). Побачивши вперше своє оповідання в журналі, я вже не міг відмовитися від того, щоб моє ім’я та прізвище надалі з’являлося в журналах та газетах. Спитайте Яву Реня і Павлушу Завгороднього, вони скажуть, що то за щемливе відчуття в душі, коли тебе називають автором, письменником. І я писав удень і вночі, аж поки написав цілу книжку, що й вийшла у світ під назвою мого першого оповідання у видавництві «Молодь».

Коли відновив роботу довоєнний Дитвидав (тепер «Веселка»), я почав працювати завідувачем редакції літератури для дітей молодшого шкільного віку і протрудився там не мало не багато - аж понад чверть століття!..

Вже тут, у Дитвидаві, я видав свою другу книжку про моє улюблене місто, про життя юних киян в дореволюційні часи, воєнні та в наш мирний час. Називалася книжка «Це було в Києві». Так став я письменником для дітей.

Але...

Коли я був маленьким хлопчиком, страшенно хотів якнайшвидше вирости і стати великим, дорослим. Може, тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили «Море горить!», «Пожежна команда». А ще в класі мене називали Рудий африканський їжачок. Чому, спитаєте, їжачок? А тому, що руде волосся на моїй голові стирчало, як голки в їжачка. А прозвав мене так Філя Шпиндель. Було це на уроці географії, коли ми проходили Африку.

А за однією зі мною партою сиділа кирпата красуня і відмінниця Маня Корчемська, портрети якої я повсякчас нищечком малював на промокатці. Почувши, що Філя Шпиндель назвав мене Рудим африканським їжачком, вона так весело, так заливисто зареготала, що я... Ах, не будемо згадувати!.. Не будемо згадувати!..

Коротше кажучи, я страшенно хотів якнайшвидше вирости. І така мене брала нетерплячка, така нетерплячка, що я вам розказати не можу! Я годинами стояв і мокнув під дощем, підставляючи зливі свою руду довірливу голову, бо мій сусіда і приятель Вітасик Дяченко запевняв, що від дощу швидше ростуть. Він нещодавно переїхав до Києва із села і уособлював для мене народну мудрість. А мама лише дивувалася, чого це я повсякчас шморгаю носом...

Мені часто тоді снилося, що я літаю. Отак підскочу, смикнуся всім тілом угору і... лечу. Знову смикнуся - і ще вище. І так мені легко, так хороше! А поряд, як янгол, летить Маня

Корчемська. А Філя Шпиндель стоїть, мов пігмей, на землі, роззявивши рота, дивиться на нас. Підскакує, смикається, а злетіти не може. Я показую йому носа і лечу собі, лечу, лечу... Гарно!..

Про нічні польоти я розказував мамі (не згадуючи, звичайно, з ким літав). І мама сказала, що коли дітям сниться, ніби вони літають, то це означає, що вони ростуть.

Отже, люди ростуть уві сні. Отже, що більше спати, то швидше виростеш! І я почав лягати спати... о сьомій годині вечора. Скільки отого золотого, неповторного часу дитинства я ось так проспав!

У сні, нетерплячці я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина - перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілось повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед...

Ні, все-таки вона є, та дорога. Вона пролягає через уяву, фантазію. І я почав подумки повертатися у дитинство, придивлятися до дітей і уявляти себе таким, як вони. Мені здавалося, що я заново переживаю зі своїми героями і своє, і їхнє дитинство водночас. А оскільки я у дитинстві багато спав і мені снилося багато різних неймовірних снів, я почав згадувати оті сни і писати казки. Відтак до рук юних читачів потрапила моя нова книжка - повість-казка «В країні Сонячних Зайчиків ».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ,

яку розказує автор передмови

Він мріяв стати капітаном. Капітаном далекого плавання. Та як було не мріяти про море, коли зовсім недалеко, за базаром, на велетенському заводі вдень і вночі безупинно спалахували іскри електрозварки, осяваючи все навколо, клепали молоти, лунко гупаючи по залізу. Там народжувались нові кораблі, які потім спускали на воду, і вони пливли Дніпром аж до Чорного моря, а може, ще й далі, далі...

Як же було не мріяти, коли, закінчуючи четвертий клас, перечитав уже стільки книжок про море і Станюковича, і Житкова, і Стівенсона, і Дефо, і Марієтта...

Але однієї сонячної неділі, коли хлопчина вкотре збирався вирушити зі своїми друзями до Дніпра, у блакитне вранішнє небо увірвалася зграя хижих літаків з чорними свастиками на крилах.

Запала