Небезпечний свідок - Анатолій Сергієнко

Ось хто шеф, аж тепер його побачив, подумав я. Цей зморшкуватий, висушений, мов стручок квасолі, дід з лисим черепом. Останню, паразит, надію на вміло розіграний спектакль відібрав. Ні на актора, ні на режисера зовсім не схожий. Страшний тип, ватажок злочинної зграї. Вже дихає на ладан, а придибав і, певне, не для того, щоб на мене подивитися. Очей не відводить, вивчає, думає. Щось бездушне, жорстоке було в його погляді. Гачкуватий ніс і пряма лінія запалого рота робили діда схожим на хижого птаха, для якого напад на здобич і вбивство – звичайна буденна робота.

Зависла зловісна мовчанка.

– Що вам потрібно? – першим не витримав я.

– Ти теж копаєш – розтягуючи слова, запитав дід, говорити йому було важко.

– Що? – не второпав я.

– Могили, – уточнив «інтелігент». – Не прикидайтесь дурником. Нам усе відомо. Невже так нічого й не втямили?… Де документи?

– Які документи? – перепитав я, і збагнув, що цікавить злочинців. Наталині папери, які бачив на столі. Тепер зрозуміло, чому вони стежили за квартирою. Мабуть, вона таки зібрала компромат на ката, що замордував її діда в сорок першому році. І певне, до смерті тата він теж причетний. Це вони шантажували Наталю. Лист з погрозами – їх рук справа. Що робити? Як не видати себе і не нашкодити Наталі?

– Ну, як? Будеш говорити? – хитрувато зблиснули очі у «п'янички». – Сусід твій, котрий у підвалі, теж пробував, бідолашний, копати. Слава йому небесна. Шкода, гарний хлопець був. Не втримався, впав у яму, його й присипало, вже мертвого й відкопали… Да, як каже українське народне прислів'я: лихая доля і під землею здибає…

– Не бачив я ніяких документів, – твердо відказав, але голос у мене затремтів.

Щось подібне до усмішки майнуло на безкровних, тоненьких як шнурочок устах діда. Мабуть, панічний страх і пригніченість жертви викликали в нього позитивні емоції. Дістав насолоду на першому етапі допиту. Зараз увійде «лікар» у гумових рукавичках і почнеться наступний етап. Підступніший, страшніший. Біль я важко переношу.

Однак дід раптом щось пригадав, дістав кишеньковий годинник на металевому ланцюжку, довго вдивлявся в циферблат Затим підвів догори праву руку, певно, подаючи знак кінчати.

– Гаразд, – почув я голос «інтелігента». – Ні, то – ні. Вважайте, що вам пощастило. Сподіваюся, ви вмієте тримати язик на колодці. Не хвилюйтеся. Ми навіть віддаємо ваші речі: носовичок, годинник «Чайка», гаманець з вісьмома карбованцями і тридцятьма купонами, листок обліку процедур лорвідділення обласної лікарні, прошу лише розписатися.

І справді на широкій долоні «п'яничка» тримав мої речі, а «інтелігент» швиденько поклав на коліна аркуш паперу з надрукованим на машинці текстом і спритно тицяє ззаду кулькову ручку. Видно, поспішають, мало часу в них залишилося.

Я уважно прочитав документ. Я, моє прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, місце народження, домашня адреса засвідчую, що вилучені громадянами такими-то особисті речі, далі – перелік, кількість, повернуті. Трохи нижче: до вищеназваних громадян жодних претензій не маю. Внизу, ліворуч дата – 19 серпня 1991 року, праворуч – місце для підпису. Літера «о» була пробита не чітко, вище, ніж потрібно. Так, це вони, подумав я. Лист, який одержала Наталя Гайдук, і щойно прочитаний текст друкували на одній машинці. Пригадав слова Наталі про скажених собак, яких треба прилюдно розстрілювати, про катів, що ходять містом і орденами хизуються. Безсумнівно дід – колишній енкаведист, мордував невинних людей. Але ж його ніхто ще до суду не притягує і не скоро притягне. Встигне драпонути з міста. Не хоче тікати, каятись, тому й організував злочинну зграю? Цілком можливо. В нього сім'я, діти, внуки, як вони ходитимуть містом, як людям у вічі дивитимуться, коли довідаються про «подвиги» діда? Краще документи вилучити, ліквідувати тих, хто копає, і ще попутно кількох свідків та той світ відправити. Але навіщо бандитам ця дивна розписка? Не впевнені, що підпишу потрібне, коли почнуть катувати, чи часу в них обмаль, не бажають ускладнень?… Їм конче потрібен мій підпис. Не важко потім вивести друкарську фарбу, а може, вона з часом і сама зникає, і написати все, що заманеться. Що вони ще затівають? У мене було таке відчуття, наче підписавши папірець, я тим самим підпишу собі смертний вирок. Я швиденько розірвав аркуш і кинув на підлогу.

– Не будемо дріб'язковими, – сказав, – речі дарую вам на згадку.

«П'яничка» зиркнув на годинник і зблід. На його лиці я прочитав напружену роботу думки. «Інтелігента» не бачив, але виразно чув його дихання над головою. Мені здалося, що воно почастішало. Зате на обличчі діда не ворухнувся жоден м'яз, його вмінню тримати себе в руках можна лише позаздрити.

Здоровань вп'явся поглядом у моє лице і люто жував нижню губу. На вилицях грали жовна. Уявляю, щоб він зі мною вчинив, якби не було діда й напарника. Стиснув мої речі в кулаці й повільно запхав у бічну кишеню позиченої мною куртки.

Більше нічого я не встиг побачити, бо на очі накинули чорну пов'язку. Хотів було її здерти, однак хтось із бандитів спритно перехопив руку і боляче завернув за спину. Лунко клацнули наручники. Мене підхопили під пахви і потягнули в коридор. Затим вивели в гараж. Один з них, певно, «п'яничка», пильнував мене, а інший – відчинив ворота, сів у авто і завів двигун. Штовхнули в машину на заднє сидіння. Руки мої були сковані за спиною і я боляче вдарився чолом у підлокітник. Повернув голову, щоб легше дихалося і трохи зсунув з очей пов'язку. Але «п’яничка» помітив. Міцно стягнув кінці і, мало не скрутивши мені в’язи, повернув голову в протилежний від водія бік. Потім безцеремонно скинув мої ноги на підлогу, всівся поруч, поклавши важку, наче молот, руку мені на плече. Зачекали діда, нарешті він, глухо покректуючи, сухотно бухикаючи, запхався на переднє сидіння.

Їхали швидко й довго, майже годину і по добрій дорозі. М'яко шурхотіли колеса по асфальті й рівно працював мотор «дев'ятки». Далеко вони мене завезли, думав я. А може, везуть з міста, кудись подалі, аби в лісі пристрелити? Або дід, згадавши молодість, відрубає сокирою голову? Чи правильно я вчинив, розірвавши розписку? Напружувати мозок чомусь не хотілося, байдужість до всього проникала всередину й розповзалася по тілу. Мабуть, втома брала своє. Сонливість наростала з кожною хвилиною. Ще трохи монотонного гудіння – і я забудусь у солодкому сні. Добре було б не прокинутися і не знати як мене вбиватимуть. Треба зосередитись, відігнати сон.

Мучила спрага, боліли шия й поперек, але