Небезпечний свідок - Анатолій Сергієнко

анітрохи не соромлячись мене, швидко, нетерпляче, наче боялася, що я раптово щезну, випаруюся. Зграбно розщібнула блузку, спритно зсунула спідницю, швиденько переступила з ноги на ногу, залишаючи на підлозі ще жовті, з червоною трояндою спереду, трусики. Я навіть не встиг опам'ятатися і подумати, яким чином гідно відреагувати на сміливий вчинок Наталі. Пам'ятаю, що довго стояв зачарований красою досконалого жіночого тіла, аж поки рука машинально не потягнулася до горішнього ґудзика сорочки.

– Не треба, я сама, – притримала мою руку Наталя і, мов зголодніла до любощів жінка, почала швидко і вправно мене роздягати.

Я соромливо й мляво опирався. Однак не витримав і рішуче взявся їй допомагати.

– Не треба, я сама, – повторила вона і весело додала: – Не бійся, я тебе не з'їм!

Я відчував ніжні дотики її рук, лоскотливі поцілунки, бачив палаючі пристрастю очі, коричневу родимку трохи нижче ямки плеча, налиті снагою груди з розчепіреними твердим й гарячими сосками, котрі дражливо гойдалися зовсім поруч і подумав, що Наталя, мабуть, і справді давно не знала мужчину, і тепер захоче надолужити прогаяне, вгамувати досхочуспрагу.

Все було просто, легко, зрозуміло, хоч око і пильно спостерігало за Наталею, а розум прискіпливо дошукував у ніжностях бодай натяку на нещирість, навмисність. Одначе щось таки гнітило, насторожувало. Чи те, що я не вдома, а в чужій квартирі, в чужій спальні, чи, можливо відчуття несправжності поглиблювалось тим, що ми, відкинувши гру, намагаємося випередити час, галопом проскочити віддаль до зближення, яку потрібно пройти кроком, поволі, не кваплячись? А може, думка про шпиків та переслідувачів гризла мозок і, здавалося, що пильні очі стежать за нами, об'єктив відеокамери фіксує кожен рух? І зараз увімкнеться дорога кришталева люстра під стелею, з шафи прудко виплигнуть два молодики, «п'яничка» й «інтелігент», накинуться, схоплять, відірвуть від Наталі і поставлять голого на товстий килим. Уява намалювала ще й іншу картину: відеокасета потрапить до дружини. Я приходжу додому, тримаюлікарняний листок в одній руці, а виписку з історії хвороби – в іншій. Кажу радо: «Виписали!». Дружина грізно насуплює брови, показує касету і щосили ляскає мене по щоці.

Рукою дотягнувся до вимикача і погасив торшер. Наталя на мить завмерла, потом тихо запитала:

– Навіщо? Ти мене соромишся?

– Ні… Так буде краще, – промимрив я, і мені здалося, що рипнули двері шафи. Зараз схоплять, подумав, ще трохи і…

– Дурненький, – почув ніжний сміх Наталі, – краще буде при світлі.

Спритно вивільнилася з обіймів, намацала вимикач. Я напружився і завмер, очікуючи найнеприємнішого. Відступати пізно. Від долі не втечеш. За насолоду треба платити. Пливу за течією, не чиню жодних зусиль обминути гостре каміні. Врешті, за один такий вечір потрібно чимось і жертвувати. Цікаво, що буде далі? Мушу докопатись до істини, вивести на чисту воду рекетирів і мафію. Мушу, зрештою, збагнути, хто насправді ця чарівна жінка-спокусниця, борець за свободу й демократію, жертва тоталітарного режиму, чи?…

– Чому ти на мене не дивишся? – почув ображений Наталин голос. – Не подобаюся?

Я розплющив очі. Усе на місці, двері шафи замкнені, ключик стирчить з отвору. Перевів погляд на Наталю. Вона сиділа на ліжку, підтягнувши стрункі довгі ноги до грудей, обхопивши тоненькими руками гострі коліна. Сиділа, наче незаймане сполошене дівча, котре ще трохи і заплаче, затруситься, почне проситись, аби його не чіпали. Густе пишне волосся розсипане на колінах, голова нахилена вперед, одне око лише бачу, а в ньому – беззахисність, печаль, смуток. Стало шкода Наталі, відчув себе винним, запізніле каяття ніжною лапкою шкрябало серце. Пожалкував, що мить тому так недобре про неї подумав, погладив руку і сказав:

– Такої гарної жінки у мене ще не було, – поцілував коліна і додав: – і не буде.

Вона через силу всміхнулася, густо почервоніла.

– Мабуть, не треба було тебе сюди приводити, – сказала згодом. – Ми ще не так добре знаємо одне одного, щоб отак, відразу… Тебе щось відштовхує, лякає, я це добре відчуваю.

– Певне, світло, – швиденько знайшов причину. – Не звик до світла, розумієш? А ти така гарна, приваблива… А я? Ні обличчя, ні статури, про таке незручно навіть казати.

– Не прибіднюйся, – урвала мої розмірковування Наталя. – Ти – симпатичний і, головне, внутрішньо не зіпсований. І вмієш говорити жінкам компліменти. Хочеш, я вимкну світло?

– Не треба, – відказав і подумав: нехай сидять у шафі, нехай око відеокамери фіксує, мені байдуже. До дідька сумніви, вагання, безпідставні підозри, очікування гіршого! Науявляв собі Бог зна що, таке зі мною буває. Наталя не здатна на підлість, вона щира, порядна. Справжня жінка! Незбагненна, загадкова, така й має бути. Ніхто ніколи її душу не розгадає, не пізнає, хіба що в близький закапелок загляне.

Я присунувся ближче до Наталі, обережно відвів назад голову, розчепив пальці рук, потім поволі розсунув коліна. Вона не пручалася, лише дрижаки чомусь били тіло, наче змерзла, хоча в кімнаті було тепло. Затим лягла горілиць, нетерпляче потягнула мене на себе, заплющила очі, задихала частіше. Напружилася, витягнулася дугою і я відчув, як гаснуть дрижаки, тепліє, розм'якшується її тіло. Відчув податливі вуста, колючий, стріляючий вогнем, язик, гарячі горді перса. Рука ковзнула по пружному ніжному, мабуть, не знаному вагітності животі, до крутого вигону стегон.

– Не спіши, – шепотіла Наталя.

І справді, куди мені поспішати? Хапливо вовтузитись, смикатись, галопувати? Вона має рацію. Чоловіки – егоїсти, думають лише про себе. Допоможи їй трішки, збуди жінку, пригальмуй, аби не сполохати солодку мить. Нехай першою нап'ється, вгамує досхочу спрагу, а вже потім – ти. Будь врешті джентльменом і в ліжку.

У голові паморочилось, солодкий п'янкий дурман захоплював, ніс вихором, владно підпорядковував, диктував.

Нарешті, коли минув солодкий екстаз, коли задихав спокійно і думки вже трималися купи, зиркнув на годинник. 3а чверть перша.

– Я піду, – тихо сказав і погладив її руку.

– Якщо не пустять у лікарню, приходь, – відказала вона.

Сів на ліжко, почав збирати свій одяг. Наталя пильно спостерігала за мною. Потім енергійно зіскочила з ліжка, одягнула, довгий смугастий, з підкоченими до ліктів рукавами, певно чоловіка, халат, стягнула на талії кінці паска і радісно запропонувала:

– Давай завтра на машині покатаємось? Поїдемо в ліс, на природу?

– На чиїй машині? – витріщив на неї очі. – Моя поламана, воду погнало, помпу треба міняти.

– На «Мерседесі». Авто моє, не переживай, в нього ще два є «Ауді» і «Волво». І квартира моя, точніше, тітчина. Він не пропаде, має власний особняк. Взагалі-то, ми майже не живемо разом Вміє робити гроші – нехай. Я в його справи не вникаю, а він у мої.

– Коли так –