Небезпечний свідок - Анатолій Сергієнко
– Наталю! – покликав я, підхопив під руку і чмокнув у щоку, дивуючись, звідки в мене стільки нахабства. Вона від несподіванки зупинилася, очі в неї стали круглими, відкрила було рота, аби щось сказати, і так завмерла, кліпаючи довгими віями.
– Іди і не озирайся, за тобою стежать.
По виразу обличчя збагнув, що не слова її вразили, а поцілунок і те панібратське «ти».
– Вибач, я тобі все поясню, – змовницьки прошепотів. – Відійдемо лишень убік, подалі від натовпу.
– А кіно? – запитала вона…
– Кіно буде, але спочатку потрібно позбутися «хвоста», – тихо й серйозно відказав, міцно тримаючи жінку за лікоть. Надії його чи їх позбутися у мене не було зовсім. Серед сотень лиць виявити шпика, в центрі міста, ввечері?… Натовп тісно, у два ряди, плив тротуаром, строго витримуючи певну швидкість і ті з пішоходів, котрі намагалися пригальмувати чи пришвидшити потік, після кількох невдалих спроб змушені підкоритися загальному ритмові руху.
– Ви мене щораз більше інтригуєте, мізки пухнуть від загадок, – сказала Наталя, подумавши хвильку, й схвально кивнула. – Гаразд, перейдемо на «ти». Сподіваюся, це не для конспірації? То куди ти мене тягнеш?
– Не я, а натовп. У нас мало часу, до початку сеансу залишилося чотири хвилини. Якби ти не була такою гарною і не мала такого яскравого капелюшка, то обдурити шпика було б набагато простіше. А що тепер робити? – трагічним голосом мовив і важко зітхнув.
– Отакої, ви вже, пане Сергію, і злякалися! – весело сказала Наталя. – Не держіть мене так міцно за лікоть. Нікого я за собою не привела. Ще не забула правила конспірації, тим паче, йдучи на побачення з чужим чоловіком. Погано мене знаєте шановний добродію з «Млинців».
– Можливо, – згодився я. – Але чи відомо тобі, Наталю, що телефон підслуховують, і вони, мабуть, знають про кіно?
– Не знають, – коротко відказала. – Щодо телефону маєш рацію, він прослуховується давно, вже рік, але про нашу зустріч ніхто не знає. Отож іди спокійно, не смикайся, тримай рівно голову. Певно, давно не ходив з жінкою під руку? Відверто кажучи, я сподівалася побачити тебе у спортивних штанах.
– Мушу попередити, що вчора біля твого дому чатувало двоє підозрілих типів.
– Дякую, – анітрохи не здивувалася володарка червоного капелюшка, – я знаю. Нікому не відчиняй і не підходь близько до вікна, адже це ти телефонував?
– Так, – зізнався я. – Був упевнений, що тобі загрожує небезпека.
– Небезпека загрожує мені все життя. Я звикла до неї, як до свого зображення в дзеркалі, – відказала голосно, примовкла на мить, тінь смутку лягла на вродливе лице. Потім усміхнулася й грайливо додала: – Хочу в кіно! Забула, коли востаннє була в кінотеатрі… Якби ти запропонував інше я б не пішла, а кіно…
Фільм крутили американський. Трохи життя, трохи детективу, трохи еротики. Складалося враження, що режисер годує глядача певними дозами всього потроху, пильно стежачи, аби не переступити межу дозволеного. Банальні репліки, зате карколомні трюки, гарні жінки і гарне життя. Я тримав Наталю за руку і з кожною хвилиною відчував, як усе дужче намагнічуюся сам. Обличчя пашіло, думки плутались, тіло трусило й тіпало як у алкоголіка, котрому показали пляшку, але ще не дали її в руки.
В якомусь темному під'їзді ми вперше поцілувалися. Потім зупинились просто на вулиці і тягнулися одне до одного усе частіше. Сприймалося гостро, як у юності, час з шаленою швидкістю скидав роки і зупинився, коли на було по шістнадцять. М'які податливі губи, скажений азарт поцілунків, палкі обійми до хрускоту кісточок, постійне знімання капелюшка, щоб не зім'яти, сполохані несподівано близькістю безсоромні думки про гріховне, які захоплювали мене чимраз дужче, розчиняли в собі здатність тверезо мислити й аналізувати…
Як я опинився в Наталиному ліжку, збагнути було важко, хоч спиртного випили всього по п'ятдесят грамів, грузинського, судячи по етикетці, коньяку, схожого швидше на підфарбований і розбавлений кока-колою самогон-первак, але аж ніяк не на благородний напій. Випили до кави в якомусь напівтемному приватному підвалі-барі, і, мабуть, напівлегальному, бо з кавою і спиртним у місті було скрутно, та й астрономічні ціни наводили на цю думку. Зате, пам'ятаю, кава була справжня. Ще запам'яталася зі смаком обставлена біла імпортна Наталина спальня. Вміло підібрані шпалери в квіточки, товстий килим на підлозі, широке низьке ліжко з різьбленими ніжками, трьох дверна шафа, величезне овальне дзеркало. Ще торшер з двома блідо-зеленими абажурами, п'янкий дух дорогих парфумів і враження, наче я потрапив до спальні принцеси чи доньки мільйонера. Звідки у неї це все, в безробітної? Коли вона встигла з таким шиком обставити квартиру? За які гроші, за карбованці, долари? Де можна дістати таку фінську чи югославську спальню при теперішньому тотальному дефіциті? Думки майнули миттєво й швидко згасли, не знайшовши відповіді.
Але не речі мене найбільше цікавили, а володарка червоного капелюшка. Капелюшок, піджак, чорні рукавички, а також моя позичена куртка залишилися в передпокої. На Наталі була біла блузка, одягнена на голе тіло (довідався, ще на вулиці, під час чергового поцілунку, коли мої руки шукали і не знаходили защібку від ліфчика), і довга темно-сіра спідниця. Відверто кажучи, я не сподівався, що все станеться так швидко, без вступу, коли він і вона прагнуть до близькості, хочуть одне одного, знають, що це неминуче, але ведуть нудні балачки, перш ніж перейти до діла.
Вона сама роздягнулася,
