Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Будинки, безумовно, багаті. Здається, вони звуться прибутковими. Дво- і триповерхові, а там навіть і в чотири поверхи будинок бовваніє. Вітрини на весь перший поверх. Вивіска: “Універсальна торгівля А. І. Штольца”. Інакше — універмаг. Зрозуміло: горішні поверхи здаються під квартири, а внизу — магазини.

Ігор жадібно читав вивіски. Подумки, звичайно. “Залізні товари бр. Кустових”, “Булочна О.П.Тарутіна”, “Головні убори. Паризькі моделі. Лише в нас”, “Книжкова торгівля батька і сина Валецьких”. Ось куди б зайти, поритися б у книгах. Скільки там скарбів для бібліофіла… Не можна. Навіть якщо були б і гроші — а їх немає,— і то нічого не придбаєш: не перенести з часу в час…

“Кінотеатр “Одеон”. Нині й щоденно: жагуча драма з життя напівсвіту. За участю Віри Холодної та Івана Мозжухіна”.

— Ви дивилися?

— Що?.. А-а, кіно… Ні, не довелось.

— А я двічі дивилася. Таке захоплююче…

Дозвольте засумніватися. Показати б дівчині Ліді наййримітивніший широкоформатний фільм — який би ефект був?

— Уявляю, що сказала б Ганна Карлівна, якби побачила нас зараз. — Ліда зам’ялася, певне, уявила собі невідому Ганну Карлівну.

— Хто така Ганна Карлівна?

— Наша класна дама, — помовчала, певне борючись з собою, додала: — Індичка пихата… — І швиденько зиркнула на Ігоря: як він реагує? Чи, бува, не шокований?

Ігор скоріше був радий, аніж шокований. Жива нормальна дівчина. Симпатична, весела. До чого ж її вихованням добили, слово просте боїться сказати.

— Та ще й дурна, напевне, — Ігор зловтішно завернув гайку.

Засміялася.

— Ой, правильно! Справді дурна.

Так воно краще. Зовсім ожила вихованка Смольного. Вірніше, з цього… Як його… з Лялиного узвозу. Звучить простіше, аніж Смольний, але ж і містечко не Пітер.

Ігор дивився обабіч і ловив себе на дивній думці. Те, що він бачив у місті — будинки, вивіски, люди на вулиці, візники, — все здавалося знайомим, нічим не відрізнялося від того, що уявляв він, читаючи книжки, де дія відбувалась у подібних містечках. Не відрізнялося побачене і від скрупульозно вивірених декорацій численних фільмів, що їх дивився Ігор. Чужа пам’ять, що підказала місце дії, чітко змикалася з власною, хоча також добре надбаною — з тих самих книжок і фільмів, що означає все-таки — чужою. Ось чому містечко виглядало таким недійсним, картонно-фанерним, немов за фасадами будинків, за магазинним склом не було нічого, окрім будівельного мотлоху, залишеного декораторами. Ось чому і люди, що поспішали по тротуарах, жили не правдиво, а наче манекенним життям, і навіть розмов їхніх, навіть окремих реплік Ігор не чув: слух відключився чи просто не вбачав він, що, власне, ці люди мали промовляти — взагалі люди, натовп, так би мовити.

Проте іншого й бути не могло у тому минулому, куди мандрував Бородін, бо ж технічно подорож ця не мала нічого спільного з класичним, описаним в улюблених Ва-лери Пащенка романах. Подорож у чужу пам’ять — справа особлива, мало вивчена фантастами, неясна, якщо хочете… А своєї пам’яті про міста вісімнадцятого року в Ігоря не було: що вдієш — вік! Тому, напевне, і давнішнє село виглядало неживим. Не розмістив у ньому Ігор мешканців. Не захотів. Не зміг.

Тим паче село, як пишуть у наукових працях, мало місце, і місто його мало, і так уже вимагалося з примхи чужої пам’яті, що в місті відчувалося явне переважання офіцерщини.

Чистенькі, зібрані, штабні, певне, не нюхали порохового диму, дехто із золотими шнурами аксельбантів, які легко пробиваються пістолетною кулею, — розповідь професора цьому підтвердження. Та інші — брудніші, не нафарбовані, не випрасувані. То, мабуть, бойові, які прибули в місто з передової. Не виключено, що то срібні орли. Дехто з них кудись поспішали, інші просто прогулювалися, залицялися до дам, заходили до крамничок та магазинів, похитуючись, виходили з кафе та ресторану Івана Дудка, Що носили гучну назву “Валенсія”. Чому “Валенсія”, а, скажімо, не “Андалузія” — Ігор не знав. Мабуть, і сам Іван Дудко туманно уявляв собі місцезнаходження справжньої Валенсії, вибрав назву лише за звучністю та явною “іноземністю”.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових упиралася в чудову площу з фонтаном посередині. Фонтан цей колись був скульптурним шедевром: двоє янголят сурмили в сурми, а третє, вже відсурмивши своє і стискаючи в дитячому кулаці духовий інструмент, ширяло над ними, спираючись для міцності босою ступнею на кучеряву голівоньку одного з крилатих музикантів. Так було, але тепер крильцята янголяткам відбили, носи також, а в одного і над сурмою поглумились. Навіть гірше, чиясь чи то соромлива, чи, навпаки, паскудна рука чорною фарбою намалювала янголяткам підштанки до колін. У чорних підштанках, скалічені, з обламками крил, вони виглядали дуже сиротливо. Тим більше, що фонтан не працював, води не було. Зате на його кам’яному бар’єрі — також оббитому, неакуратному — сиділа справжня кішка, плямиста, худа, з диким поглядом. Кішка меланхолійно терла лапою писок, “намивала” гостей до міста.

Позаду фонтана, в глибині, красувалася триповерхова споруда з колонами, з двома одноповерховими флігелями, які з’єднувалися з центральною прибудовою низькими короткими галереями. На круглому купольному даху розвивався триколірний романівський прапор. Офіцерів і тут було — хоч греблю гати. Піші і верхи. І — диво! — перед колонадою стояв чудовий відкритий автомобіль, вершина технічної думки, що виблискував чорною фарбою і дзеркальним хромуванням, з виду — “бенц” року чотирнадцятого. Ігор непогано розбирався в старих машинах і навіть колись збирав їхні моделі, виконані в точнісінькому масштабі, з подробицями, акуратно.

— Що в цьому будинку? — запитав він Ліду.

— Не знаю. — І додала радісно: — А ось там моя гімназія. Бачите — вулиця за будинком Махотіна? Це Лялин узвіз.

Ігоря мало цікавила Лідина гімназія. І куди більше “військове відомство”, судячи з усього — штаб і резиденція командування тієї частини, що розташувалася в місті, д може, і контррозвідка — не запитаєш…

— А що в цьому будинку до революції було?

— Я вже сказала: Махотін мешкав. Поміщик. Дуже багатий. В нього одних сіл у