Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Сіли на диван, бо ж до столу не наважилися: накрохмалена скатертина лякала — не забруднити б її ненароком. Господиня вмостилася за столом навпроти непроханих гостей. Скатертина її не зупинила.

Тут Ігор розгледів жінку краще. Хустину вона зняла і виявилася дуже миловидною жінкою років сорока, з круглим добрим обличчям, російським, “домашнім”, яке аніскілечки не відповідало її суворому тону. Простенька ситцева сукня з комірцем під горло в свою чергу не відповідала святковому вигляду в кімнаті. Тим часом це й обнадіювало: Ігореві незатишно здавалося в холодно-лакованій стерильності будинку.

Помовчали якусь хвилину, роздивляючись одне одного.

— Ну й що? — запитала жінка.

Дивне запитання. Навіть професор розгубився.

— Та нічого, власне… Нам притулку…

— Ну ось вам притулок. Гришу давно бачили?

— Ввечері розійшлися.

— Він прийде?

Старик глянув на Ігоря: пояснюй, мовляв, ти з ним секретничав.

— Прийде, — сказав Ігор.

Пелікан йому про це відверто не сказав, але Ігор був певен: з’явиться, якщо замислив щось, залучив до своєї гри Ігоря та професора.

— Коли? — жінка допитувала їх з суворістю жандармського шефа.

Ігор розсердився і сам запитав:

— Ви часом у Третьому відділенні не служили?

Старик Ледньов хрюкнув, долонькою прикрився, а жінка посміхнулась і ще більше розквітла, відкрилася: посмішка у неї світлою виявилася — знову-таки всупереч її тону.

— Не служила, — посміхнулась. — Хто ви, гості непрохані?

Ледньов схопився, шаркнув розтоптаним черевиком.

— Професор Московського університету Ледньов Павло Миколайович до ваших послуг. А цього юнака, не за роками зухвалого, звати Ігорем, прізвище — Бородін.

— А я Софія Демидівна. Та Гриша ж казав, певно?

Ігор кивнув.

— Обідати будете?

— Безперечно, мила Софіє Демидівно, — розливався старик Ледньов, — якщо хлюпнете нам трошки, не пошкодуєте для прихожан.

Протягла:

— При-хо-жа-ни… Йдіть вмиватися. Рушничок — на піддзеркальнику в передпокої, умивальник на подвір’ї.

А куди йдуть? Звідки? Чому пішки? Та які справи в них з Гришею Пеліканом? Ні про що не запитала. Певне, вирішила: захочуть — самі скажуть. Підвів її під монастир Ігор своїм зухвалим запитанням.

Великий мідний, виблискуючий на сонці умивальник був повний холодної води. Ігор скинув сорочку, довго хлюпався над фаянсовим тазом, змивав піт і порох. А професор залишався вірний собі: вмив фізіономію, як кіт лапкою, руки потер.

— Я готовий.

Готовий так готовий. Ходімо обідати.

А Софія Демидівна вже й на стіл накрила і, що властиво, прямо на скатертину, анітрохи її не шкодуючи.

— Пригощайтеся, чим бог послав.

Бог послав огірочки малосольні, міцненькі, цибулю зелену, кілька помідорів на блюдечці і — паруючий суп, в якому плавали морква, капуста, картопля. І все це — на елегантних порцелянових тарілках, блідо-рожевих, з маленькими блакитними незабудками. Ігор щосили стримувався, щоб не перевернути одну — зазирнути, чи є там схрещені мечі?

— Вибачте, чим багаті, тим і раді.

— Що ви, люба Софіє Демидівно, — вигукнув Ледньов, від припливу почуттів розхлюпуючи суп з ложки. Добре, що у тарілку, а не на скатертину. — Ну чисто тобі лукуллів бенкет!

— Ну вже й лукуллів, — посміхнулася господиня і враз запитала когось позаду Ігоря: — Чому так пізно?

Ігор обернувся. В дверях стояла тендітна дівчина, майже дівчинка, у довгій коричневій сукні з глухим, як і в господині, коміром. У руках вона тримала величезний — як помістився тільки? — букет різноколірних айстр.

— Вибачте, тітонько, замріялася, про це забула… — І з подивом глянула на гостей. — Смачного.

— Дякуємо, — механічно відповів Ігор. Він не відриваючись дивився на дівчину. Містика, звичайно, але дівчина ця надзвичайно була схожа на Настю.

— Моя небога, — представила Софія Демидівна. — Звати Лідою. А це, Лідочко, друзі дядька Гриші. Павло Миколайович і Ігор… Ти голодна? Сідай до столу. — І підсунула їй стілець.

Після неситного, але елегантного обіду Софія Демидівна сказала гостям:

— Я приберу зі столу, приготую вам кімнату, вибачте, що одну, спільну, але більше нема, а ви поки що відпочиньте, можете повітрям подихати.

Професор угледів на підвіконні книжку, шулікою в неї вчепився — заскучав за друкованим словом.

— Можна, я тут посиджу, мила Софіє Демидівно? Я не заваджу.

— Сидіть, звичайно…

Він вмостився в куточку неосяжного дивана, а Ігор, подякувавши, вийшов на подвір’я, сів на ганку, на східцях. Було над чим задуматися. Пелікан жодним словом не обмовився про племінницю Ліду, явну гімназисточку, баришню-емансипе. Це надавало сидінню в місті зовсім іншого смаку: солодко пахло пригодою. І все ж Ігор не зміг отямитися від деякого раптового шоку: чому Ліда так схожа на Настю? Чи в нього почалися галюцинації? А може, тепер будь-яка дівчина йому Настю нагадує? Ігор знав це з численних літературних прикладів. Про що це свідчить? Про закоханість. Хочеш не хочеш, а іншого слова не підбереш.

Проте Ігор і не шукав іншого слова. Умів ставитися до себе реально, без омани, він добре розумів, що Настя йому не байдужа. Мабуть, про кохання говорити ще рано, але про закоханість — якраз. А тому годі задивлятися на інших, шукати скрізь солодкий запах пригод. Настя — це реально. А Ліда…

А що Ліда? Вона також реальна, як реальне все довкола, як реальний цей світ, як реальний у ньому Ігор Бородін, лицар-мандрівник. Тільки так — реальність! І не припускай чогось іншого, бо ж ніколи більше тобі не перейти тимчасовий кордон, що невидимо проліг у Сокольницькому парку.

А щодо пригод, то ніхто не примушує тебе упадати за Лідою. Стався до неї, як до милої ровесниці, розпитай про гімназичне життя-буття, про становище у місті. Ось вона з прогулянки повернулася, щось бачила…

— Вам так зручно?

Підвів голову: вона. Стоїть, дивиться зверху вниз, посміхається. Ні, звичайно, не схожа вона