Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

А може, ти справді себе шукаєш?

Кажуть: досягаючи чудового переможного віку, коли юнак ось-ось стане чоловіком і розпочне щосили творити великі справи, в нього з’являється неусвідомлене бажання відчути грунт під ногами. Бо в противному разі як великі справи творити — без грунту, без точки опори? Несерйозно. Архімед ось не зміг, лише наобіцяв.

І таке тобі самому все це дивне, неясне, що навіть стан явної роздвоєності ховаєш ти від усіх, і ховаєш удало, весь час за собою стежиш — не зірватися б, не видати себе. І досі все відмінно виходило!

А тут не встежив? Чи дівчина Настя у нас — екстрасенс, схильна до телепатії, вміє проникати в таємні глибини душі?

Однак запитання вимагає відповіді.

— А чому це ви так вирішили, Насте?

— Ви наче тут і наче вас немає.

Зрозуміло. І головне, правильно. Ох, як радісно було б поділитися з ким-небудь, ну хоча б з Настею, власною солодкою таємницею, яка мучить, вимотує. Але ні, не можна. І не тому, що в це повірить. А тому, що не його це таємниця — того Ігоря Бородіна, двійника, який ще не знає, навіщо вирушив у дорогу. Чи дізнається?..

— Я тут, Насте, тільки тут, і мені звідси і йти не хочеться, — наче й банально проказав, а скільки суму вклав, що Настя — сама того не чекаючи! — простягла руку і погладила Ігоря по щоці — легенько-легенько, ледь торкаючись кінчиками пальців.

А він ухопив її руку і поцілував. Ось який сміливий!

— Я подзвоню завтра, гаразд?

— Обов’язково, Ігорю. Я чекатиму.

Подивився на годинника: ой леле — за п’ять десята! Тільки й часу, що додому доїхати, і то розмов буде: не подзвонив, не попередив, батьки перехвилювалися. Доведеться сьогодні до берези не йти, завтра раніше прокинутися і збігати туди перед школою. Та нічого не станеться: чи то сьогодні, чи завтра. Все одно він з’явиться в минулому саме в той момент, коли треба буде Ледньова “оживляти”, раніше немає потреби. В який момент необхідно — тоді й з’явиться, від бажання все залежить.

І все-таки совість мучить; немов зрадив когось близького…

Посміхнувся: з Настею зрадив. “Нас на бабу проміняв”. Виходить так… Тільки нічого й нікого він не проміняв! А Настя йому — як подарунок, як манна небесна. Останнім часом лише чужою пам’яттю і жив, перечікував час — з ранку до походу до берези. Втомився, як пес, нерви нікудишні! Завтра треба підійти до Наталки, подякувати їй — за Настю…

А, до речі, за що дякувати? Настя є, і Насті нема. Вона поки не твоя, а береза біля зламаної лавки і все, що за нею, — тільки твоє, нічиє більше. А нічийним ніколи не стане, не може стати…

Вийшов на подвір’я. Куди йти? Авжеж, ось у ту браму, здається.

Коли проходив повз ящики і цеглу, складені біля входу в якийсь магазин, йому гукнули:

— Гей, хлопче!

Зупинився, глянув у темряву. В животі стало холодно, наче якась каменюка зависла.

— Що таке?

— Ходи-но сюди.

Скільки їх там? Двоє? Троє? П’ятеро?

— Вам треба, ви й підходьте. А мені ніколи. Добра міна при поганій грі.

З темряви тихо засміялися.

— Та ти не бійся, не зачепимо. Маленьку розмову маємо.

— А я й не боюся.

Підійшов до ящиків немов на ватяних ногах. Там сиділо п’ятеро — не помилився — хлопців років, певне, сімнадцяти — вісімнадцяти чи трохи старших, на вигляд цілком інтелігентних — у джинсах, у прозорих нейлонових куртках, двоє — у светрах під горло. Сиділи на тих самих ящиках, палили — у темряві спалахували дрібненькі вогники сигарет.

Хтось підсунув Ігореві ящика.

— Сідай.

Ігор сів, заспокоюючись, очікуючи на якусь цікаву розмову. Все одно батьки вже хвилюються, так що зайві десять хвилин значення не мають. А він зараз вийде на проспект і з автомата додому зателефонує.

— Сів.

— Зручно? — Ввічливі хлопчики.

— Цілком.

— Як тебе звати?

— Ігор.

— Ну а нас багато, ти все одно всіх не запам’ятаєш…

Говорив один, певне, старший, решта мовчали, прислуховувались. Говорив він спокійно, не підвищуючи голосу, і тому Ігор зовсім заспокоївся, навіть пожартувати вирішив:

— А ви вигадайте собі спільне ім’я. Мені легше буде.

Його співрозмовник, хлопець у светрі, тихо засміявся, і Ігор відзначив, що засміявся тільки він, інші його не підтримали. Чи то не сприйняли жарт, чи в них так заведено.

— Обійдешся, — сказав хлопець у светрі. — Гадаємо, що більше ми не побачимося.

— Як знати, — Ігор намагався підтримати легку розмову.

— Від тебе залежить. Ти Настю давно знаєш?

Ось у чому річ!

— Недавно.

— Навіщо до неї заходив?

— А тобі що?

— Не груби старшим, Ігорю, це неввічливо. Я повторюю запитання: навіщо ти до неї ходив?

— І я повторюю: а тобі що?

Клац! З-під стиснутого кулака хлопця у светрі, мов біс із табакерки, вистрибнуло вузьке лезо ножа. Спринг-найф, пружинна штучка. Ігор бачив такі в кіно, а одного разу і в дійсності, у батькового приятеля, який повернувся із закордонного плавання.

— Бачиш? — хлопець поволі витягнув руку у напрямку Ігоря. — Це ніж.

Очі давно звикли до темряви, і здавалося, що на подвір’ї не так уже темно — все видно, хоча й не дуже чітко.

— Бачу, — сказав Ігор.

Дивна річ: він не ножа злякався, він просто не міг його злякатися, бо не було в його житті бійок з ножами, знав про