Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Чудовий хлопець Валера, справжній друг!

— Дякую, Валеро, та сьогодні я піду сам.

— Ну гаразд, — засміявся. — Ввечері подзвони.

— Я, певне, пізно прийду.

— До дванадцятої, ти ж знаєш, я спати не лягаю. А пізніше ти не прийдеш, бо батьки хвилюватимуться.

Що правда, те правда. На тому й порішили, тим паче, що перерва закінчилася, дзвінок навіть сюди, у кінець подвір’я, долинув. Треба поспішати: математик не терпів запізнень…

І все-таки поки наважився подзвонити Насті, хвилин п’ятнадцять довкола телефону ходив. Виправдовував себе: мовляв, необхідно придумати конкретну пропозицію — як вечір провести. А насправді вагався з рішенням, бо ж дзвінок до Насті і був рішенням, після якого відступати пізно.

Як у воду з кручі: схопив трубку, набрав номер.

— Насте? Мене Ігорем звати…

І всі страхи, всі безглузді сумніви та побоювання здалися дрібними і вигаданими, коли почув трохи примхливе:

— Нарешті! Я вже й чекати втомилася…

— Настенько, я хочу тебе бачити! — Незчувся, як на “ти” її назвав.

І вона так само відповіла:

— Хочеш — приїжджай.

Наче маленький хробачок всередині прокинувся: заточило.

— Ти мені обіцяла — в кіно…

Страуси, осінні птахи…

— Давай, якщо хочеш. Куди?

— В “Росію”. А потім у кафе посидимо.

— Я буду біля Пушкіна через годину. Запланована програма розпочата як слід. Чим закінчиться?

Поки дивилися фільм, а потім сиділи в “Московському”, Ігор весь час намагався порівняти Настю з Лідою. Не тому, що Ліда йому сподобалася — нічого подібного, такої навіть і думки не було, — він перевіряв те миттєве враження, яке виникло в нього, коли Ліда вперше ввійшла до кімнати. Тоді він подумав, що вона дивовижно схожа на Настю. Потім зневірився в цьому. Тепер, сидячи за невеличким столиком кафе, просто у вічі дивився на Настю, як недавно Пеліканів хлопчак гонець — на нього самого, на Ігоря.

Настя навіть запитала, на якусь мить відірвавшись од морозива:

— Що ти у мені побачив?

Мало не бовкнув механічно: нічого не побачив. Та здогадався вчасно, що дослівний зміст пролунає образливо. Висварив себе за неуважність, сказав грубувато:

— Чи сама не знаєш…

— Чесно — не знаю.

Язик став важким, незграбним. Від морозива, чи що? Своєрідна анестезія…

— Дуже ти гарна…

— Ось і збрехав! — чомусь зраділа Настя. — Я себе знаю і не спокушуся на це.

А може, вона хотіла, щоб її переконували?

— Ні, гарна, дуже гарна! — вперто наполягав Ігор. — Не вір дзеркалу.

Двозначне вийшло речення. Значить, краще не вірити дзеркалу, але можна й повірити: щось воно відтворює… Настя, на щастя, двозначності не помітила чи не хотіла її помічати.

— Звичайно, тобі вірити приємніше…

І все ж таки у неї є щось спільне з Лідою. Навіть не щось — багато. Очі, їхній вираз, особливо коли вона посміхається, і сама посмішка, і ямочки на щоках. І волосся — обидві біляві…

Та хіба дивна оця схожість? Адже він побачив Ліду такою, якою хотів. І хотів її побачити схожою па Настю, бо про іншу дівчину не мріяв. А те, що Ліда здалася згодом іншою, — так це природно. Настя — тут, Ліда — там. Ліда— людина з чужої пам’яті, хоча і перепущена крізь Ігорів світогляд, крізь його фантазію.

Та й взагалі: хіба було б що-небудь там, у горезвісній чужій пам’яті, якби не Ігорева фантазія?..

А поки що фантазувати не варто: пів на десяту на годиннику, Настя наперед попередила, що о десятій повинна повернутися додому, обіцяла мамі. Отже, не буде прогулянки в Олександрівському саду… Ну нічого, це ж не востаннє.

— Сьогодні ти не поспішаєш?

З підколюванням запитала. Виявляється, не забула Настя першого прощання-проводжання.

— Я тепер ніколи не поспішатиму. Обіцяю тобі. Обіцянка обіцянкою, а час підганяє. В першу чергу

Настю. І все ж до Калінінського проспекту, до Арбатської площі вирішили дійти пішки — тут неподалік! — а біля пошти на проспекті сісти на тролейбус.

Думав: сказати Насті про хлопців чи ні? Пащенко радив розповісти. Мовляв, виростеш в її очах. Ігор все-таки вирішив не говорити. Хай він виглядає в очах Насті не вище, аніж є насправді. Його ста вісімдесяти сантиметрів цілком вистачить на все…

Велика Федора… Що ти зі своїми сантиметрами через півгодини робитимеш?

Дивно, йому вперше за весь час його мандрівок у минуле забажалося розповісти про них. Аж розпирало від бажання це зробити. Зупиняло тільки те, що не повірить Настя. Та й хто повірить в фантасмагорію, в диво, в антинаукову фантастику? Чи не зміг більше тримати в собі все це, чи Настя сприяла своєю схильністю до відвертості, тим паче — до бажаної, але вирішив спробувати, грунт промацати: як сприйматиметься? Не в лоб, звичайно, не за одним заходом. Потроху-помалу. Здалеку.

— Ти куди збираєшся після школи?

— На філфак, певне. А ти?

— Сусідами будемо. На історичний.

— Давно вирішив?

— Мабуть, давно. З дитинства книжки про російську історію любив. Раніше Смутним часом цікавився, пам’ятаєш, був такий після смерті Івана Грозного, а тепер в недавнє минуле мандрую.

— Куди саме?

— У громадянську, у вісімнадцятий рік.

— Чому саме у вісімнадцятий?

— Розумієш, в чому річ: дід у мене дев’ятсот першого народився, в кінці літа вісімнадцятого пішов пішки з Ростова-на-Дону до Москви…

— Для чого?

— Застряв він у Ростові. Батьки відправили його до родичів — сестра прабабусі там, здається, жила, сім’я її, а тут революція, війна почалася. Ну, він і втік від родичів…

— Як втік?

— Як тікають? Ногами. Вночі, коли всі спали, без нічого. І пішов по