"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Колишній ад'ютант Мюллера Біркнер жив у Москві вже тринадцятий рік. Ніхто із знайомих Яна Плуціса й подумати не міг, що цей завжди спокійний, умілий і доброзвичайний інженер є дуже небезпечним іноземним розвідником. Єдина його особливість — по-російськи він говорив з легким акцентом — пояснювалась дуже просто: всі латиші так говорять. Свого часу ще в «Сатурні» Рудін помітив, що Біркнер по-німецьки говорить так, як говорять росіяни, які чудово знають цю мову, та все ж не можуть витравити акцент. І Рудін тоді не помилявся: справа в тому, що мати у Біркнера була росіянка, а батько — німець. Саме це плюс знання російської мови вирішило те, що його було обрано для ролі агента, якого гестапо, як козирну карту, про запас закидало в Москву. Тринадцять років карта була поза грою. Тринадцять років підряд інженер Плуціс щорічно двадцять четвертого червня приходив на умовлене місце — до входу в камеру схову ручного багажу Казанського вокзалу — і протягом години чекав посланця від Мюллера. Але той не з'являвся, і Ян Плуціс повертався в те своє нове життя, щоб терпляче ждати наступне двадцять четверте червня…

Документи його не викликали ніякого сумніву, тим паче, що він і не ліз туди, де їх суворо перевіряли. Маючи диплом про закінчення в Ризі ще в буржуазний час технічного училища, він влаштувався техніком-бригадиром по бетонних роботах у будівельний трест. Він просився спочатку робітником, але начальник відділу кадрів, побачивши ризький диплом, сам наполіг — бригадиром. Бетонну справу Плуціс знав, бо в Німеччині навчався в військово-технічному училищі, яке випускало молодших офіцерів для інженерних військ ТОДТу. Так що працював він не тільки старанно, але й краще від багатьох. Про його раціоналізаторську пропозицію по перевезенню рідкого бетону свого часу навіть писали у якійсь газеті.

В 1948 році Плуціс одержав кімнату в новому будинку. В цей же час він вступив на вечірній факультет інженерно-будівельного інституту і в 1953 році одержав диплом інженера.

У колективах, де йому доводилося працювати, його завжди поважали і навіть любили. Коли він переїздив у новий будинок, у гуртожитку йому влаштували хвилюючі колективні проводи. Завжди спокійний, він ні на кого не підвищував голосу і вмів втихомирити будь-якого крикуна. Він був несхитно чесний, на відміну від декого не допускав ніяких махінацій з підрахунком виконаних робіт, а, як добрий організатор, домагався того, що люди, які працювали з ним, без будь-яких махінацій заробляли краще від інших. Одного разу з ним завели мову про вступ до партії. Він категорично відмовився, сказав, що вважає себе ще негідним цієї високої честі.

Будівельні колективи часто перекомплектовуються, і звичайно люди, які добре спрацювалися, старались залишитися разом. Плуціс, навпаки, завжди охоче йшов на пропозиції перекинути його в інший колектив. І, треба віддати йому належне, своє життя «з подвійним дном» він вів майстерно. Самим собою він ставав лише пізно вночі, коли дома припадав вухом до динаміка радіоприймача і на коротких хвилях слухав радіопередачі з ФРН чи «Голосу Америки» німецькою мовою. Слухаючи ці передачі, особливо в останні роки, він переживав двоїсте почуття радості і тривоги: він бачив, що все відбувається саме так, як казали йому ще в час війни: США все відвертіше йшли на контакт з західними німцями в боротьбі проти комунізму. Йому здавалося, що вже давно настав час активізуватись і йому, а зв'язковий не з'являвся, і іноді в нього виникала думка: чи не забули про нього? Останні три роки, ідучи на червневу зустріч, він щоразу загадував: якщо сьогодні зв'язковий не прийде, значить, усе пішло прахом. Але він зовсім не знав, що йому тоді робити, і тому, повертаючись з явки, казав собі: «Нічого, почекаю ще рік…»

…Спустившись у бюро обслуговування готелю, Гернгросс, який уже одужав, заявив, що перериває свою туристську подорож, на південь не поїде. Завтра він останній день проведе в Москві, а на післязавтра йому потрібен квиток до Стокгольма на літак шведської авіакомпанії «САС».

Зробивши ці розпорядження, Гернгросс пішов погуляти. Це була типова прогулянка туриста по Москві. В руках у нього був план міста, в який він час від часу зазирав. Ішов повільно, зупинявся біля вітрин магазинів, стояв перед пам'ятниками, відпочивав На лавах у затінку бульварів. Але весь цей час він був заклопотаний лише одним: йому треба було з'ясувати, чи не стежать за ним; І чим далі він брів по місту, тим ставав спокійніший. Адже він добре знав, як змусити спостерігачів виявити себе… Ні, ніхто не стежить, все гаразд.

Та стеження було організоване так, що навіть материй Гернгросс це міг його виявити. За всю його прогулянку не було такої секунди, щоб за ним не стежили. І на той момент, коли він повернувся в готель пообідати, у генерала Маркова на столі вже лежав маршрут «прогулянки» туриста. Невдовзі над цією картою схилилися Марков і його співробітники.

— Отже, прогулянка була без контактів? — спитав ще раз Марков.

— Так. Якщо не рахувати того моменту, коли він сидів на лаві біля пам'ятника Пушкіну і до нього підбіг малюк.

— У малюка в руках не було нічого?

— Лопаточка для піску.

— Він лопатки у малюка не брав?

— Ні.

— Все ж я хочу поглянути кіноплівку.

— Вона буде готова за півгодини.

— Так… — говорив Марков, ніби продовжуючи розмірковувати з самим собою. — Отже, метою прогулянки було перевірити, чи немає за спиною нас. Треба визнати, що він не боягуз. Я гадав, що він замовить квиток на літак одразу ж після епізоду в Третьяковці. Виходить, у нього в Москві дуже важлива справа, і, мабуть, деталі зустрічі так продумані, що небезпеки для себе він не бачить. Але на «справу» у нього залишається тільки сьогоднішня ніч, завтрашній день і остання ніч. Потроїти увагу, товариші!..

Гернгросс чудово виспався і вранці разом з Раєю вирушив по магазинах придбати деякі покупки.

— Зраджуючи своє правило, беру вас, Раю, з собою, але тільки з однією умовою, — сміявся Гернгросс, — жодних порад мені не