"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
Рая кинулась до телефону, подзвонила завідуючій бюро обслуговування.
— Лікар буде не пізніше як за півгодини, — повідомила вона Гернгросса.
— Спасибі, мила Раю. Якщо можна, будь ласка, дістаньте мені книг німецькою мовою. Тільки цікавих. Якщо можна, детектив, — це дуже добре відвертає увагу від усього земного, в тому числі й від болю. Дружина завжди тримає в запасі для мене такі книги.
— Добре, я постараюсь…
Рая пішла в бюро обслуговування.
Гернгросс лежав… і старанно аналізував усе, що сьогодні трапилось. Як професіональний розвідник, віл чудово розумів, що його робота завжди пов'язана з подібними ризикованими ускладненнями, і особливого страху не відчував. Про те, хто ця жінка, що впізнала його в іконному залі, він згадав, ще коли їхав у таксі. Пам'ять у нього також була професіональна. Всі деталі зустрічі з нею тоді, під час війни, він відновив у пам'яті абсолютно точно. І тепер, обмірковуючи, як вона може надалі повестися, він кінець кінцем зупинився на найбільш реальному, на його думку, варіанті: так, вона впізнала його і першої миті не зуміла цього приховати. Але потім, коли шок минув, вона повинна була відмовитись від думки заявити про свою зустріч. Адже тоді їй треба буде повідомити владу, що в таборі вона була коханкою есесівського офіцера, а їй же відомо, що подібного тут не прощають… Ну, а якщо вона все ж зчинила галас? Що ж, не так уже й страшно. Перекладачка вже знає пояснення його поведінки під час приступу хвороби. Зараз це ж знатиме й лікар. Він може твердити, що жінка помилилася. Що ж до його поведінки, то вона зовсім не була зв'язана з цим випадком і була наслідком приступу хвороби. Свідків їхньої зустрічі в «Сатурні» бути не може, і юридичне обгрунтування звинувачення на підставі тільки самих її свідчень неможливе. Тепер — гроші, що їх він дав шоферу таксі. Він весь час пам'ятав про цю синеньку бумажку, прекрасно розуміючи, що ця бумажка — єдиний шлях відшукати її власника. Валюту він міняв тут, в готелі, одержав зовсім нові банкноти в запечатаній пачці, так що синенька бумажка неминуче приведе сюди, в готель, а потім встановити його особу буде зовсім просто… Ну й що ж? Тут та ж сама версія: під час приступу хвороби він діяв несвідомо, головне було — скоріш, скоріш додому. Але чому ж він скористався потім метро, а не повернувся на таксі? Тут був очевидний прорахунок у логіці, якщо не посилатися на приступ болю. Та чи могли «вони» розшукати шофера, який його віз до вокзалу? В Москві, треба думати, десятки тисяч таксі, і біля галереї щоденно бувають їх сотні. Ну, а якщо все ж знайшли? Навряд чи водій упізнає свого пасажира, адже він жодного разу навіть не озирнувся на нього. І все ж… А друге заперечення упізнання буде виглядати вже доказом. Отже, треба ліквідувати всі інші, хоч і побічні, докази. І насамперед гроші. Дівчина, яка міняла їх йому, ніяких записів не робила, і біля нього, коли він обмінював гроші, нікого не було. Отже, найкраще ліквідувати гроші з тої пачки, які в нього залишилися. Скажімо, послати Раю щось купити. Ні, цього робити не можна, адже Рая в разі чого повідомить «їх» про покупку. Треба зробити по-іншому…
Гернгросс підвівся з постелі, замкнув вхідні двері і, діставши з кишені гроші, пішов у вбиральню. Там, старанно зім'явши кожну бумажку зокрема, він довго опускав їх в унітаз. Потім одімкнув двері і ліг в постіль, продовжуючи розмірковувати.
Іноземних туристів у готелі багато, і перевірку грошей «вони» влаштувати не наважаться. Кінець кінцем у нього, на самий крайній випадок, є ще один засіб захисту — вимога до посольства ФРН захистити його від образливих дій місцевих властей. Посольство зв'яжеться з Бонном, а там знають, хто він і з якою місією відбув до Москви, і, звичайно ж, зроблять усе, щоб його виручити… Гернгросс трохи заспокоївся.
Невдовзі прийшов лікар. Гернгросс повторив йому свою розповідь про хворобу і попросив кілька порошків снотворного.
— Найголовніше — хоч трохи заснути, приступи, як правило, проходять у сні.
— Я хотів би послухати вас, — сказав лікар.
Гернгросс розсміявся.
— Неодмінно хочете дотриматися формальностей? Так, як я сам знаю свою хворобу, її ніхто не знає. Але якщо знаменитий радянський бюрократизм проник і в медицину і ви проти нього безсилі, будь ласка, слухайте… — Гернгросс трохи підвівся і скинув сорочку…
До ночі все було спокійно. Він лежав, приймав ліки, його смачно годували. Рая принесла книги. Ввечері вона попередила його, що йде додому, і пояснила, кому треба дзвонити, якщо йому стане гірше. Потім заходив директор готелю. Цікавився, чи все для нього зроблено, що треба.
— Все, пане директор, — посміхнувся Гернгросс— Навіть більше того. Мушу сказати, що уважності обслуговування у вашого готелю могли б повчитися багато які готелі Європи.
— Що ви! В нашій роботі ще дуже багато недоліків, — скромно мовив директор і, сказавши Гернгроссу на добраніч, пішов.
«Справді, всі вони працюють добре, — подумав Гернгросс— Так обслуговують приїжджих у Європі готелі порівняно бідні, власники яких прагнуть компенсувати відсутність розкоші настирливим піклуванням, яке не потребує витрат. Але там до цього їх штовхає конкуренція, страх втратити клієнтуру. А що ж штовхає цих?…» Думаючи про це, Гернгросс заснув і спав, як завжди, міцно.
Нічого тривожного не сталося і наступного дня, що його Гернгросс провів також у ліжку. Рая старанно виконувала його прохання: обміняла йому валюту, відіслала телеграму дружині, принесла газети. Знову приходив лікар, він запропонував покликати на консультацію відомого радянського невропатолога. Гернгросс відмовився.
— Навіщо? Я бачу, що приступ починає спадати, — сказав він.
Так, приступ триватиме ще два дні. В суботу Гернгросс має встати з
