Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко
Той схопив її і не відразу випустив:
— Товаришу капітан, дозвольте останній раз піти в наряд з цим наймолодшим прикордонником Степановим? Дозвольте, товаришу капітан!
Шапошникову хотілося обійняти Каблукова, але він лише сказав:
— Добре, підете.
Генерал Громада, прибувши на кордон, перевірив планування роботи на заставі, організацію охорони, службу нарядів, виконання розкладу занять, стан зброї, чи добре перуться солдатські простирадла, чи смачна і за нормою приготована вечеря, чи добре нагодовані службові собаки. Скрізь усе було гаразд. Генерал вважав своїм обов'язком сказати про це начальникові застави.
Два прикордонники, озброєні автоматами, в куртках і брезентових плащах з відкинутими капюшонами зайшли в кімнату, де були генерал Громада і начальник застави.
Єфрейтор Каблуков доповів, що наряд прибув за одержанням наказу на охорону державного. кордону. Прикордонники зупинились перед великим, з низькими бортами, на високій підставці ящиком, у якому був розміщений майстерно зроблений макет дільниці п'ятої прикордонної застави і підступів до неї: річка, узлісся, гірські схили, шосе, польова дорога, стежки, кладовище, одиноке дерево, чагарник, канави, яри.
Каблукова генерал знав; другого, білобрового, світлоголового солдата, він бачив уперше.
— Як ваше прізвище? — спитав Громада, звертаючись, до солдата.
— Степанов, товаришу генерал.
— Славнозвісне прізвище.
Хто в прикордонних військах не чув про трьох братів Степанових! Один загинув на західному кордоні, другий поранений в Карелії, третій служив у Забайкаллі. Тепер перед генералом Громадою стояв четвертий, менший брат славнозвісних Степанових.
— Давно на заставі?
— Недавно, товаришу генерал. Тиждень всього. Я призваний лише три місяці тому.
— Але якщо по-іншому ви будете рахувати строк своєї служби, то років отак з п'ятнадцять набереться, не менше. Вірно?
— Так точно, товаришу генерал.
— Виходить, ви не новачок на кордоні. Про ваших братів я давно чув, а тепер і з вами познайомився. — Громада обернувся до начальника застави: — Товаришу капітан, давайте бойовий наказ.
Шапошников допитливим поглядом з ніг до голови оглянув прикордонників, перевірив зброю, патрони, спорядження, телефонну трубку. Особливу увагу приділив ракетному пістолету — чи всі належні кольори ракет в наявності. І, нарешті, переконавшись, що прикордонники мають при собі індивідуальні медичні пакети, фляги з водою і електричний ліхтар, Шапошников дав бойовий наказ. Генерал стояв оддалік, прийнявши положення «струнко».
Прикордонники вислухали капітана. Потім старший з них, Каблуков, слово в слово повторив наказ: як і куди вони повинні вирушити, яких додержувати запобіжних заходів, що робити на випадок виявлення порушників.
В юнацькому голосі Каблукова виразно звучали урочисті наказові інтонації начальника застави.
Багато разів Громада давав сам і слухав наказ про охорону державного кордону Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І щоразу — чи було це на сопках біля озера Хасан, чи на березі Тихого океану, на Дністрі чи на Чорномор'ї — завжди у таких випадках хвилювався.
Коли прикордонники вийшли, Громада підійшов до капітана:
— Ви завжди так даєте наказ?
— Завжди, товаришу генерал. — Шапошников запитливо глянув на Громаду.
— Правильно робите. Віддавання наказу на охорону державного кордону — це один з найурочистіших моментів прикордонної служби. Командир у таких випадках повинен говорити так, щоб його слова западали в серце солдата. І тоді ось ці ярки, ці дороги, це криве дерево, ця стежка пам'ятатимуться і через двадцять років.
Громада поклав руку на ящик, заплющив очі, і пальці його обережно обмацували макет: поглиблення підвищення, дорогу, берег річки, одиноке дерево…
— Я міг би отак, із заплющеними очима, пройти всюди, де охороняв кордон. Сотні кілометрів. По березі океану. По тайзі. В горах. А знали б ви, який був кордон тридцять років тому! Дротяне загородження в одну нитку — і то рідкість. Для зв'язку із сусідньою заставою кінного посильного направляли. А одягнені як були? Черевиків мого розміру, пригадую, не знайшлося в цейхаузі, і мені довелося взути молдаванські постоли із сириці. Обмундирування було теж не по зросту. Але все одно шпигунів ми топили в Дністрі, знищували на землі, брали живцем… Як поживає Смолярчук? — спитав Громада, круто міняючи розмову.
— Все гаразд, товаришу генерал.
— Не зазнається більше?
Хоч Громада пом'якшив своє запитання усмішкою, однак це був не просто жарт. З того часу, як Смолярчук став славнозвісним, він одростив собі довге волосся і пишні вуса, щоб не впадала людям у вічі молодість, яку Смолярчук поки що вважав за тягар для себе.
На щастя, «зазнайство» Смолярчука тим і обмежилось.
Як тільки старшина виходив на кордон, він ставав тим Смолярчуком, якого уряд удостоїв ордена Леніна, а народ — великої слави.
— Старшина Смолярчук начисто збрив свої вуса, — сказав капітан.
— Результат вашої виховної роботи? — спитав генерал.
Очі Шапошникова весело блиснули:
— При взаємодії з Оленою.
— Ага, он як…
Через годину, коли генерал Громада вечеряв у солдатській їдальні, відчинилися двері, і на порозі виріс черговий по заставі. Обличчя чергового було рішучим, владним.
— До зброї! — скомандував він.
Усі прикордонники вискочили з-за столів, кинулись на двір.
Генерал Громада спитав себе: «Чи не той, головний, завітав?»
Глава шоста
Коли смеркалося, з боку карпатських хребтів різко потягло холодом, і тепла Тисянська долина почала поступово наповнюватися вогким туманом. До настання темряви його густі і важкі хвилі вийшли з берегів багатоводної Тиси, перевалили дамби, затопили