Вежа блазнів - Анджей Сапковський

з личком херувима, що подорожував зі зброєносцем, минули погоничів, які гнали волів, а також п'ятьох підозрілих на вигляд пілігримів, котрі, хоч вони цілком ґречно запитали дороги на Ченстохову, в очах Рейневана підозрілими бути не перестали. Розминулися з голіардами, які їхали на драбинястому возі, веселими і не зовсім тверезими голосами горланячи «In cratere meo»[83], пісню, складену на слова Гуго Орлеанського. А тепер оце — лицаря з жінкою і невеликим почтом. Лицар був у розкішному баварському обладунку, а здиблений двохвостий лев на щиті засвідчував належність до великого роду Унругів. Лицар — це було видно — вмить розпізнав герб Завіші, відтак привітав його поклоном, але таким гордовитим, щоб було зрозуміло, що не гірші Унруги за Сулимців. Одягнена у світло-фіолетову сукню супутниця лицаря їхала по-дамському на гарній каро-гнідій кобилиці і не мала — о диво! — жодного головного убору, вітер вільно грався її золотим волоссям. Проїжджаючи повз них, жінка підняла голову, злегка усміхнулася й подарувала Рейневанові, який вирячився на неї, такий зелений і промовистий погляд, що юнак аж затремтів.

— Ой-ой, — сказав Завіша, коли ті вже від'їхали. — Не помреш ти, хлопче, своєю смертю.

І перднув. Із силою бомбарди середнього калібру.

— Щоб довести, — сказав Рейневан, — що я на вас за ваші кпини й шпильки зовсім не ображаюся, я вилікую вас від цих здуттів і газів.

— Цікаво, як це.

— Побачите. Хай-но лише трапиться пастух.

Пастух трапився досить навіть швидко, але, вздрівши, як до нього з тракту звертають вершники, кинувся у паніці втікати, упірнув у хащі й зник, немов якийсь сон золотий. Залишилися тільки бекаючі вівці.

— Треба було, — розважив, стаючи на стременах, Завіша, — хитрістю його брати, із засідки. Бо тепер його вже по цих вертепах не наздоженемо. Пастуха ніби вітром здуло, і, судячи зі швидкості, він уже встиг відгородитися від нас Одрою.

— Або й Нисою, — додав Войцех, зброєносець лицаря, доводячи свою дотепність і знання географії.

Однак Рейневан зовсім не звернув уваги на глузування. Зліз з коня, впевненою ходою подався до вівчарського куреня, звідки невдовзі появився з великим пучком сухого зілля.

— Не пастуха мені було треба, — пояснив він спокійно, — а оцього. І ще треба трошечки окропу. Горщик знайдеться?

— Усе, — сухо сказав Войцех, — знайдеться.

— Якщо кип'ятити, — Завіша поглянув на небо, — тоді привал. До того ж довгий, бо ніч уже близько.

* * *

Завіша Чорний зручніше всівся на накритому кожухом сідлі, зазирнув у тільки що спустошений кухоль, понюхав.

— Направду, — прорік він, — на смак воно немов нагріта сонцем вода з рову, а смердить котом. Але помічне, клянуся муками Господніми, помічне! Уже після першого кухля коли мене просрало, я відчув себе краще, а тепер-то вже як рукою зняло. Я тебе визнав, Рейнмаре. Брехня, видно, буцім університети можуть навчити тільки пияцтву, розпусті та лихослів'ю. Брехня, воістину.

— Дрібка знання про трави, і нічого більше, — скромно відповів Рейневан. — А от що вам насправді допомогло, пане Завішо, то це те, що ви зняли лати та відпочили в зручнішому, ніж у сідлі, положенні…

— Ти надто скромний, — перебив його лицар. — Я свої можливості знаю, знаю, скільки часу можу витримати в сідлі й обладунку. Маєш знати, що я часто подорожую вночі, з ліхтарем, без привалу. По-перше, це скорочує час на подорож, по-друге, якщо не вдень, то, може, хоч потемки хто-небудь зачепить… І тим хоч трохи мене розважить… Але раз ти кажеш, що тут місця спокійні, то навіщо коней мучити, посидьмо при вогні до світанку, побалакаймо… Зрештою, це теж розвага. Може, й не така добра, як випустити фляки з пари раубрітерів, та все ж таки…

Вогонь весело спалахнув, освітивши ніч. Зашкварчав і запахтів жир, що скрапував із ковбас і шматків грудинки, які зброєносець Войцех з пахолками присмажували на прутиках. Войцех і пахолки дотримувалися мовчання і відповідної дистанції, але в поглядах, які вони нишком кидали на Рейневана, була помітна вдячність. Видно, вони зовсім не поділяли любові свого пана до всенощних поїздок із ліхтарем.

Небо над лісом іскрилося зорями. Ніч була холодна.

— Та-а-ак, — Завіша обома руками помасував живіт. — Допомогло, допомогло краще і швидше, ніж молитви до святого Еразма, патрона нутрощів, що їх зазвичай рекомендують. Що ж це була за герба така магічна, що за чудодійна мандрагора? І чому ти її шукав саме у пастуха?

— Після святого Яна, — пояснив Рейневан, радий, що може показати свої знання, — пастухи збирають різноманітні тільки їм відомі зела. В'язку з них спочатку носять прив'язаною до гиркавиці, як по-чеськи називають вівчарський ціпок. Потім зела сушать у курені. І роблять з них відвар, яким…

— Яким напувають худобу, — спокійно докінчив Сулимець. — Значить, ти поставився до мене, як до роздутої корови. Ну, але раз допомогло…

— Не сердьтеся, пане Завішо. Мудрість народна безмежна. Нею не нехтував ніхто з великих медиків і алхіміків, ні Пліній, ні Гален, ні Валафрид Страбон, ні вчені араби, ні Герберт Орільякський, ні Альберт Великий. Медицина чимало взяла від народу, а особливо від пастухів. Вони-бо володіють великим і безмірним знанням про трави та їхню лікувальну силу. І про… інші сили.

— Справді так?

— Справді, — підтвердив Рейневан, підсуваючись ближче до багаття, щоб краще бачити. — Ви не повірите, пане Завішо, скільки сили криється в цій в'язці, в цьому сухому віхті з пастушої буди, за який ніхто не дав би й ламаного шеляга. Гляньте: ромашка, латаття, ніби нічого особливого, а якщо приготувати настій, то вони здатні робити чудеса. Також і ті, які я вам дав: котяча лапка, борщівник, дягель. А ось ці по-чеськи називаються «споржічек» і «седмікраска». Мало який медик знає, наскільки вони ефективні. А виваром з тих, що звуться «якубки», пастухи для захисту від вовків скроплюють овець у травні, на день святих Пилипа і Якова. Хочете вірте, хочете — ні, але покроплених овець вовк не зачепить. А це — ягоди святого Венделіна, а це — травичка святого Лінгарта, обидва святі, як ви, мабуть, знаєте, поряд із Мартіном є покровителями пастухів. Якщо давати ці трави худобі, треба закликати саме цих святих.

— Те, що ти бурмотав над казанком, не було про святих.

— Не було, — зізнався, відкашлявшись, Рейневан. — Я ж вам казав: народна мудрість…

— Така мудрість надто вже пахне вогнищем, — серйозно сказав Сулимець. — На твоєму місці я би дивився, кого лікую. З ким розмови веду. І в чиїй присутності посилаюся на Герберта з Орільяка. Я б остерігався, Рейнмаре.

— А я й остерігаюся.

— А я, — озвався зброєносець Войцех, — думаю, що якщо чари існують,