Вежа блазнів - Анджей Сапковський

— А от якраз і треба про це говорити, — запротестував Ян Неєдлий, на радість молодих лицарів: до них дісталися уже два горщики, яких вельможі, що поринули у розмову, майже не торкнулися. Одначе радість виявилася передчасною: вельможі довели, що можуть балакати і їсти одночасно.

— Ви ж подивіться, шановні, — продовжував, поглинаючи капусту, колишній пріор монастиря Святого Климентія, — це не тільки чеська справа — оця вікліфівська зараза. Чехи, а я їх знаю, готові й сюди прийти, як ходили на Моравію і до Ракус[72]. Можуть прийти і до вас, панове. До вас усіх, як ви отут сидите.

— Пхе, — надув губи Кантнер, копирсаючись ложкою в мисці в пошуках шкварок. — У це я не повірю.

— А я тим більше, — фиркнув пивною піною Мацєй Кожбок. — До нас, до Познані, їм дещицю задалеко буде.

— До Любуша і Фюрстенвальда, — проговорив з повним ротом Мельхіор Барфусс, — теж із Табора неблизька дорога. Овва, та я не боюся.

— Тим більше, — додав із негарною усмішкою князь, — що скоріше самі чехи гостей дочекаються, ніж на когось підуть. А надто зараз, коли Жижки не стало. Я так собі гадаю, що гості от-от з'являться, чехи їх уже з дня на день чекати повинні.

— Хрестовий похід? А ви, може, щось знаєте, ваша милосте?

— Аж ніяк ні, — відповів Кантнер із гримасою, яка свідчила про щось зовсім протилежне. — Тільки-от так собі міркую. Господарю! Пива!

Рейневан тихцем вислизнув на подвір'я, а з подвір'я за хлів — і в кущі, за город. Коли йому як слід полегшало, повернувся. Проте не в кімнату. Вийшов через ворота, довго дивився на тракт, який зникав у синій імлі, й на якому він не побачив братів Стерчів, котрі б чвалом під'їжджали до корчми, і це його неабияк заспокоїло.

«Аделя, — раптом подумав він. — Аделя аж ніяк не у безпеці в ліготських цистерціанок. Я мушу…»

«Мушу. Але боюся. Того, що можуть зробити зі мною Стерчі. Того, про що вони з такими подробицями розповідають».

Він повернувся на подвір'я. Остовпів, побачивши князя Кантнера і Хаугвіца, які бадьоро і легко виходили з-за хлівів. «У принципі, — подумав він, — а чому тут дивуватися? У кущі за хлівами ходять навіть князі і сенешалі. Та ще й пішки».

— Настав-но вуха, Беляу, — безцеремонно сказав Кантнер, миючи руки в ківшику, який йому поспішно підставила служниця. — І слухай, що я скажу. Ти не поїдеш зі мною до Вроцлава.

— Ваша князівська…

— Стули писок і не розкривай його, поки я не накажу. Я роблю це заради твого добра, молокососе. Бо я більш ніж упевнений, що у Вроцлаві мій брат-єпископ засадить тебе до вежі раніше, ніж ти встигнеш вимовити «benedictum nomen Iesu»[73]. Єпископ Конрад дуже затятий, коли йдеться про чужоложців, певно, хе-хе, не любить конкуренції, хе-хе-хе. Отож візьмеш того коня, якого я тобі позичив, і поїдеш до Малої Олесниці, в йоаннітську командорію. Скажеш командорові Дітмарові де Альцею, що я прислав тебе на покуту. Там посидиш тихо, поки я не викличу. Зрозуміло? Має бути зрозуміло. А на дорогу ось тобі калитка. Знаю, що мала. Дав би тобі більше, але мій скарбівничий відрадив. Ця корчма надто підірвала мій фонд на представницькі витрати.

— Вельми дякую, — промимрив Рейневан, хоча вага калитки на подяку ніяк не заслуговувала. — Вельми дякую вашій милості. От тільки…

— Стерчів не бійся, — перебив князь. — В йоаннітському домі вони тебе не знайдуть, а в дорозі туди ти будеш не сам. Так складається, що в тому самому напрямку, себто до Морави, їде мій гість. Ти, певно, бачив його за столом. Він погодився, щоби ти їхав з ним. Щиро кажучи, не відразу. Але я його переконав. Хочеш знати як?

Рейневан покивав головою на знак, що хоче.

— Я сказав йому, що твій батько загинув у хоругві мого брата під Танненбергом. А він там теж був. Тільки він каже: «під Грюнвальдом». Бо він був на протилежному боці. Так що бувай здоров. І — не супся, хлопче, не супся. Нарікати на мою ласку ти не можеш. Коня маєш, якийсь гріш маєш. Та й захист у дорозі забезпечений.

— Як — забезпечений? — наважився подати голос Рейневан. — Милостивий князю… Вольфгер Стерча їздить сам-шестеро… А я… З одним лицарем? Навіть якщо він зі зброєносцем… Ваша милосте… Це ж усього лише один лицар!

Рудігер Хаугвіц фиркнув. Конрад Кантнер поблажливо надув губи.

— Ох і дурний же ти, Беляу. Ніби й учений бакалавр, а славетного чоловіка не розпізнав. Для цього лицаря, телепню, ті шестеро — дурничка.

І бачачи, що Рейневан усе ще не розуміє, пояснив:

— Це ж Завіша Чорний із Гарбова[74].

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

у якому Рейневан і Завіша Чорний з Гарбова розводяться про те і про се на бжегському тракті. Потім Рейневан лікує Завішу від газів, а Завіша віддячує йому корисними повчаннями у царині новітньої історії.

Трохи стримуючи коня, щоби відстати, лицар Завіша Чорний із Гарбова припіднявся в сідлі і протяжно перднув. Потім глибоко зітхнув, сперся обіруч на луку і перднув ще раз.

— Це та капуста, — діловито пояснив він, наздогнавши Рейневана. — У моєму віці не можна їсти стільки капусти. Клянуся кістьми святого Станіслава! Коли я був молодий, то міг з'їсти ого-го! Кофлик, себто більш ніж півгарнця[75] капусти з'їдав за три отченаші[76]. І нічого мені не було. Я міг їсти капусту в будь-якому вигляді, хоч би й двічі на день, аби тілько кмину в ній не бракло. А тепер, тілько-но троха з'їм, зразу мені в животі аж кипить, а гази, сам бачиш, хлопче, ледь мене не розривають. Старість, пся мать, не радість.

Його кінь, могутній вороний жеребець, тяжко брикнув, ніби рвався в атаку. Жеребець весь, аж по ніздрі, був покритий чорною попоною, прикрашеною на клубах Сулимою[77], гербом лицаря. Рейневан дивувався, як же це він відразу не розпізнав цей славетний знак, та ще й такий нетиповий у польській геральдиці — і за почесною фігурою, і за мобіліями[78].

— Ти чого такий мовчкуватий? — зненацька запитав Завіша. — Їдемо, їдемо, а ти якщо за весь цей час десяток слів зронив, то таки не більше. Та й то коли тягти тебе за язика. Дуєшся на мене? Про Грюнвальд ідеться, га? Знаєш що, хлопче? Я міг би тебе запевнити, що ніяк не можу бути тим, хто вбив твого батька. Мені було б