Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

«Бачте, пане індіанцю, — сказав би Мікі. — Ми з цим незграбним ведмедем потоваришували ще в дитинстві, от як тільки родилися. Чоловік на ім’я Челонер зв’язав нас однією мотузкою, коли Ніїва був завбільшки, як ваша голова. Ми частенько борюкалися, перш ніж роззнайомилися. Та сталося так, що ми загубилися, і тоді стали братами. Минулого літа ми багато розважалися й пережили безліч пригод. Коли настали холоди, Ніїва знайшов сховок отам у печері. Лежебока спав аж до кінця зими. Не буду розповідати про все, що сталося зі мною за цю зиму. Багато всього було. Як настала весна, я вирішив, що час втовкмачити дуркові, що й до чого. От і повернувся сюди. Ось ми тут і стоїмо. Тільки от скажіть мені: ЧОМУ НІЇВА ТАКИЙ ВЕЛИКИЙ?»

Принаймні в ту мить Мікі зосередився саме на цій думці: як це Ніїва так виріс? А от Мешаба замість слухати роз’яснення пса тягнувся за рушницею. Ніїва тим часом нюшив коричневим носиком вітер і вловив дивний запах. Із них трьох — індіанця, пса і ведмедя — тільки Ніїва нічому не дивувався. Чотири з половиною місяці тому він заснув, і Мікі був поруч, тепер прокинувся, а Мікі досі поруч. Чотири з половиною місяці пролетіли непомітно. Вони з Мікі безліч разів засинали й прокидалися разом. З огляду на специфічне сприйняття часу, ведмідь не сумнівався, що заснув учора ввечері.

Єдине, що бентежило Ніїву тієї миті, — дивний запах у повітрі. Ведмідь інстинктивно розцінив його як загрозу або принаймні щось таке, що нюхати НЕ варто. Тому обернувся до Мікі з застережним «ВУФ». Коли Мешаба визирнув з-за скелі, сподіваючись зробити влучний постріл, перед його очима промайнули дві постаті, які мали от-от зникнути. Він швидко вистрілив.

Почувши позаду бахкання рушниці й протяжний свист кулі, Мікі й Ніїва миттю пригадали колишні пригоди. Ніїва зіщулився, притис вуха й кинувся навтьоки так, що Мікі ледве встигав. Пробігли вони щонайменше милю, а тоді Ніїва спинився, гучно відсапуючись. Він страшенно ослаб, бо востаннє їв майже півроку тому, а ще й не рухався. Біганина мало його не доконала. Минуло кілька хвилин, перш ніж він віддихався і зміг буркнути. Мікі тим часом зосереджено обнюхував приятеля зусібіч, від хвоста до морди. Вочевидь, усе було на місці, бо пес радісно дзявкнув, завершивши цю справу. Попри те, що Мікі підріс і мав поважний вік, він почав грайливо стрибати довкола ведмедя й демонструвати безмежну втіху з приводу пробудження друга.

«Оце так зима видалася, Ніїво! Було самотньо й холодно. Здається, я зараз помру від радості — такий радий бачити тебе на чотирьох лапах, — говорили підскоки Мікі. — Чим займемося? Ходімо полювати?»

Здається, саме такий план мав Ніїва. Він попрямував навпростець до долини й сповільнив ходу біля болота, де заходився шукати корінців і травички. Займаючись цією справою, він весь час форкав і буркав зі знайомими, приязними дитячими нотками. Мікі вишукував поживи поруч і втішено міркував про те, що порожнечі й самотності в його світі більше не буде.

Мікі й Ніїва, особливо Ніїва, не бачили нічого надзвичайного в тому, що знову були разом і що їхня дружба відновилася. Попри те, що за період сплячки Ніїва виріс і змінився до невпізнаваності, спогади й картинки в його голові лишилися незмінними. Ведмедикові не довелося пережити бурхливих подій, що потріпали пса під час зими, тому Ніїва сприймав нинішню ситуацію як належне. Він зайнявся пошуками їжі так, ніби в останні чотири місяці нічого особливого не сталося. Втамувавши голод після пробудження, Ніїва повернувся до колишньої звички пантрувати за Мікі. Пес теж пригадав давні звички, тож справді скидалося на те, що перерва в їхньому братерстві тривала всього день чи тиждень, а не чотири місяці. Мабуть, пес відчайдушно намагався розповісти Ніїві про все, що сталося. Принаймні він мав хотіти поділитися враженнями. Пес, певно, хотів розповісти приятелю, як дивом знайшов господаря Челонера, а потім знову втратив, та й про знайомство з великою і маленькою Нанет, про життя в їхній хатині, про його любов до них. Якби міг, він розказав би Ніїві, що полюбив жінку й дівчинку так, як ще ніколи нікого не любив.

Мікі нестерпно тягнуло на північний схід — до оселі Нанет і дівчинки, куди треба було довгенько брести лісом. Протягом перших двох тижнів спільного полювання пес вів у тому напрямку за собою Ніїву. Йшли вони неквапом, здебільшого через те, що навесні Ніїва ставав страшенним ненажерою. Адже, щоб досита набити шлунок такою поживою, як корінці, пуп’янки і трава, доводилося присвячувати цій справі дев’ять десятих світлового дня. У перший тиждень ненаситність ведмедя викликала в Мікі розпач або відразу. Одного разу пес вполював п’ятьох кроликів, а Ніїва зжер чотирьох і рохкав, як свиня, випрошуючи добавки.

Якщо рік тому, коли вони були зовсім малі, песика вражав апетит Ніїви, то тепер Мікі просто не йняв віри очам. Коли йшлося про їжу, Ніїва був якоюсь бездонною ямою. З іншого боку, ведмідь став ще веселішим і грайливішим, ніж раніше. Друзі частенько мірялися силами, і, виявилося, вдвічі габаритніший ведмідь був гідним супротивником для Мікі. Ніїва навчився користатися перевагою у вазі і взяв за звичку несподівано наскакувати на Мікі, притискати до землі кремезним тілом, немов м’якою подушкою, й надавлювати лапами так, що пес майже не міг ворухнутися. Час від часу, схопивши так приятеля в обійми, Ніїва починав качатися по землі. Вони гарчали й рикали так, ніби справді зчепилися в бійці. Попри те, що ведмідь безжалісно підминав пса під себе, Мікі обожнював такі ігри. Та одного разу вони випадково скотилися у глибокий яр: собачо-ведмежий клубок гепнувся на самісіньке