Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Пес більше не хвилювався, бо вже не сприймав час як щось визначене. Вчора він зійшов схилом униз, а сьогодні повернувся. Мікі підійшов просто до входу ведмежого барлогу, уже не перекритого снігом. Він просунув голову й плечі в печеру та внюхався. Овва! Цей лінюх Ніїва — сонько ще той! Ведмедик досі спав. Мікі відчув його запах. Та ще й ПОЧУВ ведмеже сопіння, що долинало з глибини печери.

Мікі переліз через невеличку кучугуру в проході печери і впевнено почалапав у морок. Він почув тихе сонне буркотіння й глибоке дихання. Аж раптом наштовхнувся на Ніїву, який, виявилося, переліз на інше «ліжко». Ніїва форкнув, а Мікі дзявкнув до нього. Пес ткнувся мордочкою у нову весняну шубку друга й обнюхав його від спини до вуха. Хай там як, вони ж бачилися лише вчора! Мікі все пригадав! Він різко смикнув Ніїву зубами за вухо й гавкав з тією інтонацією, яку завжди розумів ведмедик.

«Прокидайся, Ніїво! — говорив той гавкіт. — Вставай! Сніг зійшов, надворі чудова погода. ПРОКИДАЙСЯ!»

Ніїва потягнувся й голосно позіхнув.

Роздiл 24

Старий індіанець крі Мешаба грівся на скелі, що височіла над долиною. Колись, цілу вічність тому, Мешабу називали Велетнем. Тепер він був такий старий, що навіть у реєстраційних книгах фактора Форт-О’Ґод бракувало запису про його народження, зрештою як і в журналах торгових постів Елбені-Гаус, Камберленд-Гаус, Норвей-Гаус або Форт-Черчіл. Хіба що далі на північ, десь поблизу озера Лак-ла-Біш, у старому Форт-Резолюшені або у Форт-Макферсоні, можна було знайти слід Мешаби. На пооране зморшками, обвітрене, шорстке обличчя спадали до пліч сиві коси. Старість висушила тіло індіанця: тонкі руки, впалі щоки і навіть ніс миршавий. Проте в очах Мешаби досі горіли темні жаринки, а зір він мав не менш гострий, ніж у дитинстві — майже ціле століття тому.

Мешаба оглядав долину. За спиною, за милю по той бік кряжа, стояла стара траперська хатина, де він мешкав сам-один. Зима була довга й холодна, і тепер Мешаба тішився весною. Він зійшов на верхівку гори, щоби погрітися на сонці й помилуватися, як перероджується світ. Мешаба сидів на скелі вже протягом години, і його погляд, подібний до погляду старого пильного яструба, блукав долиною. Із протилежного боку її обрамляв темний сосново-кедровий ліс, а від нього до кряжа простягалася широка лука. Там, унизу, посеред розталого снігу виблискували під промінням сонця оголені темно-зелені острівці. Зі скелі, де сидів Мешаба, проглядався кам’янистий схил кряжа, що спускався в долину за сотню ярдів від індіанця. Старого схил не цікавив, от тільки той затуляв краєвид, і долина проглядалася не повністю.

Мешаба сидів на скелі, ніби Сфінкс, розслаблено пахкав чорною люлькою й спостерігав за дикими мешканцями долини. За півмилі від нього стадо карібу вийшло з лісу й почалапало до найближчого чагарнику. Старому Мешабі не кортіло вполювати когось із них, бо на його задньому дворі і так висіла свіжа туша. Трохи далі індіанець угледів безрогого лося. Спотворений весняним перехідним періодом самець виглядав так кумедно, що зморшкувате обличчя Мешаби розпливлося в усмішці. Він тихенько захихотів — на схилі літ індіанець не втратив почуття гумору. Мешаба побачив вовка і двічі лиса, а потім довго видивлявся за орлом, який ширяв у височині. Мешаба нізащо не вистрілив би в орла, адже рік за роком птах з’являвся в його житті, знаменуючи прихід весни величним польотом у небесній блакиті. Мешаба закректав, втішений тим, що Упіск пережив зиму.

— Ката і аті сисоу, — промовив забобонний індіанець із блиском в очах. — Ми разом прожили багато років, і волею долі разом помремо, Упіску! Скільки разів ми зустрічаємо з тобою весну! Та незабаром темна зима проковтне нас обох назавжди.

Мешаба поволі відвів очі від орла й раптом зупинив погляд на схилі кряжа, який заважав милуватися красою долини. Здивований індіанець заціпенів і витріщився, ледве встигнувши зловити люльку, яка випала йому з рота. Мешаба застиг, мов кам’яна брила на верхівці скелі.

На гладенькому, залитому теплим сонцем виступі, за вісім чи, може, дев’ять ярдів від індіанця стояв молодий чорний ведмідь. Весняна шубка тварини виблискувала в сонячному сяйві, і через це звір скидався на відполіровану статую. Та спантеличила Мешабу не поява ведмедя. Штука в тому, що пліч-о-пліч з Вакаю стояв інший звір — не родич-ведмідь, а великий вовк. Індіанець нерішучо протер очі старечими пальцями, щоб відігнати мару. За 80 з гаком літ він ніколи навіть не чув про дружбу вовка з ведмедем. Природа створила їх ворогами. Так склалося, що ці тварини люто ненавиділи один одного, як ніхто серед лісових мешканців. Ось чому Мешаба засумнівався в реальності побаченого. Зрештою, індіанець переконався, що дивовижа йому таки не примаралися. Вовк розвернувся так, що його можна було роздивитися. ТАКИ вовк! Великий широкоплечий звір діставав ведмедеві Вакаю до плеча. Великий звір із великою головою і…

Мешаба знову заціпенів: хвіст вовка навесні стає великим і пухнастим, а в цього звіра був гладеньким, як у бобра!

— Огне муш! — приголомшено видихнув Мешаба. — Це пес!

Збентежений індіанець обережно відхилився, щоб дотягнутися до рушниці, яку поклав по той бік скелі.

Тим часом Ніїва й Мікі мружилися від яскравого світла на схилі, розвернувшись спинами до входу печери, у якій Ніїва проспав стільки місяців. Мікі дивувався. Йому досі здавалося, що лише вчора, а не кілька місяців тому, він зоставив сонька й лінюха Ніїву в печері. Тепер, повернувшись до приятеля після тяжкої й сповненої випробувань зими, Мікі не йняв віри, як це приятель виріс таким здоровилом. Протягом чотиримісячної сплячки ведмедик невпинно ріс, і нині був удвічі більшим,