Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
— А он і річка, Жанно, — сказав він слабким і хрипким голосом. — Ми можемо заночувати й перечекати сніговицю тут.
Під густою смеречиною чоловік нап’яв намет, а потім почав збирати дрова. Жанна допомагала йому. Тільки-но вони випили кави, з’їли м’яса й підсмажених сухарів, Жанна пішла в намет. Знесилена, вона зразу ж упала на товстий шар ялицевого віття, закутавшись разом із дитиною в шкури й ковдри. Сьогодні ввечері вона ні слова не сказала Казанові. П’єр був радий, що вона була дуже втомлена, щоб сидіти біля вогню й теревенити. Однак…
Пильні Казанові очі побачили, як П’єр раптом здригнувся. Він підвівся з саней і попрямував до намету. Піднявши запону, чоловік засунув усередину голову й промовив:
— Жанно, ти спиш?
— Майже. Батьку, може, б ви теж уже йшли спати?
— От докурю тільки, — сказав він. — Тобі там зручно?
— Угу. Я так втомилась… і так хочу спати…
П’єр лагідно всміхнувся. У темряві він схопився за горло.
— Ми майже вдома, Жанно. Он попереду наша річка — Літл-Бівер. Навіть якщо цієї ночі мені випаде вас покинути, ви самі зможете дістатися додому, ідучи за течією. Усього лише сорок миль. Чуєш?
— Так… я знаю…
— Сорок миль — просто вниз по річці. Ви не загубитесь, Жанно. Стережіться тільки прóлизів.
— Ходіть уже спати, татусю. Ви втомилися, до того ж прихворіли.
— Так… от докурю тільки, — повторив він. — Жанно, завтра постійно нагадуй мені за пролизи. Я можу й забути. Там, де сніг і серéн на ньому біліші, ніж деінде, і такі, наче губка, — там і пролизи. Пам’ятай… пролизи…
— Ага-а-а…
П’єр опустив запону намету й, похитуючись, повернувся до багаття.
— На добраніч, мій хлопчику, — сказав він. — Піду я краще до дітей. Ще два дні… Сорок миль… Два дні…
Казан бачив, як чоловік зайшов у намет. Пес смикнувся на повідкові й тягся вперед доти, доки через ошийник, що вп’явся в горло, не стало важко дихати. Його ноги й спина здригалися. У наметі разом із Редіссоном були Жанна з дитиною. Він знав, що П’єр не зашкодить їм, однак він також знав, що біля П’єра Редіссона ширяє щось жахливе й загрозливе. Казан волів би, щоб чоловік був зовні, коло вогню, де він міг би лежати й дивитися на нього.
У наметі було тихо. Ближче ніж досі почулося виття Сірої Вовчиці. Щовечора вона починала звати Казана раніше й підходити до табору все ближче. Він бажав, щоб цього вечора вона була поряд із ним, однак навіть не скавулів у відповідь. Казан не наважувався порушити ту дивну тишу, що панувала в наметі. Скалічений пес, утомлений цілоденною подорожжю, довго лежав нерухомо, але заснути ніяк не міг. Вогонь горів не так буйно; вітер більше не колихав верховіття дерев; а важкі густі сизі хмари снували небом. Зорі почали світитися білим металевим сяйвом, а з далекої півночі долинало ледь чутне потріскування, наче сталеве полоззя саней ковзало снігольодом, — так по-таємничому одноманітно звучала північна заграва. Що далі, то гучнішим ставав цей звук, швидко холоднішало.
Тієї ночі Сіра Вовчиця не звірялася з напрямком вітру. Вона, як скрадлива тінь, просто йшла слідом П’єра Редіссона. Було вже геть по півночі, коли Казан знову почув її виття. Він, затремтівши всіма м’язами, лише підняв голову й насторожено нашорошив вуха. У голосі Сірої Вовчиці пес розпізнав нову жалісливу нотку. І це був не просто поклик супутниці життя — це було якесь повідомлення. Тоді Казан, долаючи самотність і страх, закинув голову до неба й завив, як це роблять біля тіпі дикі собаки півночі, коли помирають їхні господарі.
П’єр Редіссон був мертвий.
Роздiл VIIУ хуртовинi
Назаранці маля, плачучи з голоду, почало примощуватися до теплих материних грудей. Жанна від того прокинулась, розплющила очі, прибрала густе пасмо волосся зі свого обличчя й глянула на другий бік намету, де невиразною тінню дуже тихо лежав її батько. Жанна раділа, що він усе ще спить, бо знала, що напередодні той ледь не валився з ніг. І от так ще з добрих півгодини вона теж лежала, тихо й лагідно туркотячи зі своєю крихіткою. Потім обережно встала, загорнула доцю в теплу ковдру й шкури, укуталася гарненько й вийшла надвір.
Під той час уже добре розвиднилось. Жанна з полегшенням зітхнула, побачивши, що сніговиця минула. Було страшенно холодно. Дівчині здавалося, що ніколи в житті їй ще не доводилося бути на такому морозі. Вогонь у багатті повністю погас. Казан, що доти лежав верчика, втуливши носа під лапи, підняв голову й затремтів, тільки-но Жанна вийшла з намету. Узутою в теплий мокасин ногою вона розгребла попелище, та знайшла там лише холодні звуглені рештки полін. Повертаючись до намету, вона на мить зупинилася біля Казана й поплескала його волохату голову.
— Бідненький Сіроманцю! — сказала вона. — Треба було й тебе накрити ведмежою шкурою!
Вона відкинула запону