Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Дівчина стала навколінки перед Казаном, перебуваючи поза межами досягання його зубів.

— Ну що ж, хлопчику, ходімо! — ніжно промовила вона, простягнувши свою руку.

Казанові м’язи сіпнулися. Він підсунувся на якийсь цаль, потім ще трохи. Очі дівчини світилися добре знайомим собаці світлом любові й лагідності. Колись він уже бачив це в очах жінки з золотосяйним волоссям і блискучими очима.

— Ходімо! — прошепотіла дівчина, коли побачила його рух уперед.

Вона злегка нахилилася вперед, простягла трохи руку й зрештою торкнулася його голови.

П’єр, ставши на коліна поруч із донькою, щось протягнув Казанові, і собаці запахло м’ясом. Але не через це його лихоманило. Тремтіти його спонукала дівоча рука. Він піддався на вмовляння й навіть ступив крок чи два, та, не витримавши нестерпучого болю, повалився на сніг. Тільки тепер дівчина помітила розшматовану ногу. Умить забула вона про всяку обережність, зразу ж таки припавши до собаки.

— Він не може ходити, — вигукнула дівчина, і голос раптово затремтів. — Подивіться, mon père[8]! Тут страшенна рана. Ми повинні його нести.

— Я так і думав, — відповів Редіссон. — Саме тому й прихопив ковдру. Mon Dieu[9], ти це чула?

З темряви лісу пролунало негучне плачливе квиління. Це Сіра Вовчиця звала Казана. Пес підвів голову й собі завив тремким голосом.

Якимсь дивом П’єрові Редіссонові вдалося покласти Казана на ковдру й донести до табору, не діставши ні подряпини, ні укусу. Це диво зробили Жаннині руки, адже протягом усього шляху одна її рука спочивала на кудлатій Казановій шиї, а друга підтримувала один кінець ковдри. Вони поклали його близько до вогню, а за малу годину чоловік приніс теплої води, обмив нею криваву рану на нозі й приклав до неї щось м’яке, тепле й заспокійливе. Для довершення справи П’єр обмотав рану тканиною.

Усе це було дивне й нове для Казана. П’єр і Жанна гладили його по голові. Чоловік приніс йому кашу з борошна й сала, припрошував його поїсти, а Жанна тим часом сиділа поруч, сперши підборіддя на обидві долоні, дивилась на собаку й говорила з ним. Коли вже пес цілком заспокоївся й перестав боятися, він раптом почув дивні звуки. Вони лунали з боку згортка, що лежав на санях. Від цих звуків Казан різко підняв голову.

Жанна побачила цей рух і почула низький стогін у відповідь. Вона швидко підійшла до згортка, почала з ним говорити й агукати, а потім узяла на руки й відгорнула шкуру, у яку він був загорнутий. Тепер Казан міг роздивитися, що там. Ще ніколи в житті пес не бачив дитини. Жанна тримала маля перед ним, і від вигляду його рожевих щічок Казанові чомусь ставало спокійніше. До собаки потяглися крихітні кулачки, почулося дивне лепетання, а потім дитина раптом засмикала ніжками, засміялась і завищала від утіхи. Від цих звуків усе Казанове тіло розслабилося, і він підповз до дівочих ніг.

— Дивіться, йому подобається дитина! — вигукнула вона. — Mon père, ми повинні дати йому ім’я. Як же ми його назвемо?

— Зачекаймо з цим до ранку, — відповів батько. — Уже пізно, Жанно. Ходи в намет і поспи. Ми лишилися без собак, подорожуватимемо повільно, тож треба встати рано.

Уже відхиляючи запону намету, Жанна обернулася.

— Він прийшов із вовками-сіроманцями, то й назвімо його Сіроманцем, — сказала вона.

Тримаючи однією рукою Жанусю, другу руку жінка простягнула до Казана:

— Сіроманцю! Сіроманцю! — тихо покликала вона.

Казан дивився прямо на жінку. Він знав, що вона кличе саме його, і підповз трохи до неї.

— Тепер він знає, як його звати! — вигукнула Жанна. — Добраніч, mon père.

Після того, як донька з онучкою пішли спати в намет, старий П’єр Редіссон ще довго сидів на краю саней, гріючись коло вогнища. Біля його ніг лежав Казан. Раптом нічну тишу знову порушило самотнє виття Сірої Вовчиці, що лунало з глибини лісу. Казан підняв голову й заскавулів.

— Вона тебе кличе, хлопчику, — сказав із розумінням П’єр.

Він закашляв, схопився рукою за груди, що, здавалося, розривалися з болю.

— Відморозив легеню, — почав розповідати він Казанові. — Ще на початку зими у верхоріччі Фон-дю-Лаку. Сподіваюся, що ми доберемося додому… вчасно… з дітьми.

На великих пустельних просторах півночі люди часто мають за звичку говорити самі до себе. Але тут Казан пильно й насторожено дивився на П’єра, тож чоловік говорив саме до нього.

— Їх треба довезти додому. І тільки ти і я це можемо зробити, — сказав він, жмакаючи борідку.

Раптом він стулив кулаки. Його знову пройняв глухий болючий кашель.

— Додому! — стискаючи груди, задихаючись, промовив чоловік. — А це ще вісімдесят миль прямо на північ — до Черчила. І я молю Бога, щоб ми щасливо дісталися туди… з дітьми… перш ніж мої легені… відмовлять.

Він підвівся і, злегка похитуючись, підійшов до Казана. На собаці був нашийник, тож