Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
І наскільки повільно під'їхав грузовик, настільки швидко він від'їздить.
Ми перезираємося і якийсь час мовчимо.
Потім Ява гучно хукає і каже:
— Пішли! Ми не можемо цього допустить!
Я теж хукаю, але значно тихіше й кажу:
— Риск! Може й зірватися.
— Може,— говорить Ява і знову хукає.
Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипає в носі, як від цибулі.
— Але не можемо ж ми допустить...— каже Ява.— Історія нам не пробачить.
Мені хочеться сказать, що історії до лампочки ми з Явою, у неї більш поважні справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
— Ну, тоді на всяк випадок — прощай! — зітхаю я.
— Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось. Мені щипає в носі дедалі більше.
Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили через двері!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.
Ява бере її.
Одкриває...
В коробці... синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку. Ще трохи, ще...
— Обережно... Обережно... Обере...— завмираю я, відступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало...
Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає? Невже це на тому світі дзюркотить і булькає?
Я розплющую одне око, потім друге.
Я сиджу на цідлозі у мокрій калюжі.
Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється...
Біля мене валяються черепки від глечика.
Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою.
От тобі й «ба-бах!».
— Яво! — гукаю я.— Отбой!
Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.
— Пильнуй термоса!
Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім...
Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовірною швидкістю?
Так-от якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла... За хвилину все було чисто-чистісінько. І, кулею вилетівши з хатини Фарадейовича (на цей раз через двері), ми щодуху припустили по вулиці.
РОЗДІЛ VI
%'ЛА'%ЛЯ€&ЬС,&і }&0 '1Л0%^Л^о{
ІСоолиЧил Мрії ФьрО^іЛлХ&ММІЬ.
«^^1Ллїікїі.Я — ^Ліл-Д^имЛНЛ 1 ЫСЛЛ^КЛ И^іл^ісл[>>
— «Атомна бомба»! «На транзисторах»! Барахольщик! — пхикаю я.
— Мовчи! «Давай зліземо»! «Ноги розім'яти»! Герой! — пхикає Ява.
Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сісти маком з тією «бомбою»! Та ще й розлити ж оте-го з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня так ми нічого й не довідались. Ні, все-таки довідалися. Що Фарадейович дякував Книшеві за «велику послугу». Виявляється, «спецзавдання» давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій термос.
Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів-старшоклас-ників, з якими Фарадейович водив дружбу.
Ми прибігли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ґанок з синім термосом у руках. Його одразу оточили юннати.
— Антоце Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейови-чу, ну будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякніть! — заканючили нетерплячі дівчата.
— Потерпіть, товариші-громадяни, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.
І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, й собі пристроїлись до гурту.
Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник Гришка Бардадим — спіткнувся об нас і загудів, як з бочки:
— Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!
І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці. У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!
І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одержують.
А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.
Високий острів — один з найбільших у плавнях. Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік від озерця — не хотілось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то була його мисливська база, або, як він казав, «прези-денція». Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або... Та ми про це вже майже не думаємо (після «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).
З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.
Троє човнів причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.
Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):
— Так-от... дорогі товариші-громадяни, оце-о... тут... усередині... прилетіло до нас... знаєте звідки?.. Із Сахаліну. Да-да... сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може,
