Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
У всякому разі, пророцтво пастера не сказало мені нічого такого, що не підтверджувалося б моїми власними відчуття ми і тим, що я побачив у дзеркалі. Щоправда, часом я від чував занепад духу, бо моє тіло, яке одного разу у всій своїй міфічній красі було перенесене на полотно рукою художника, поки що прикривалося потворним поношеним одягом, а моє становище в місті було не лише принизливим, але й вселяло підозру. Нащадок родини з вельми сумнівною репутацією, син банкрута-самовбивці, який покинув навчання, юнак без жодних перспектив на майбутнє, я постійно відчував на собі пильні, похмурі погляди своїх співгромадян — людей досить порожніх і позбавлених для мене будь-якої чарівности; але мою особливу натуру ці погляди таки боляче ранили, тож я, не маючи ще можливости виїхати з нашого міста, намагався якомога менше показуватись на вулиці. У цей час ще більше розвинулися мої здавна відомі риси: відлюдькуватість та почуття остраху перед людьми, які, до речі, чудово вживалися в моєму серці з шаленим потягом до життя і до людей. До того ж ці мої похмурі погляди викликали — і не тільки у жіночої половини населення — щось на кшталт мимовільної співучасти, що за сприятливіших обставин мене б дуже обнадіяло. Нині, коли обличчя моє змарніло, а тіло почало старіти, я можу сказати без зайвої скромности, що в мої дев'ятнадцять років збулося все, що обіцяло мені отроцтво, і в той час я, навіть з власного погляду, буквально розквітнув, перетворившись на чарівного юнака. Білявий і водночас смаглявий, з мерехтливими синіми очима, зі скромною усмішкою на устах, з шовковистим волоссям, зачесаним догори над чолом, я мав привертати до себе серця моїх простодушних земляків — якби їхній погляд не затуманювало неприємне усвідомлення хисткости мого становища, — як згодом привертав серця жителів усіх частин світу. Моя статура, яка задовольняла навіть найвимогливіший погляд хрещеного Шіммельпрістера, була зовсім не кремезною, але рівномірно і пропорційно розвиненою, як у любителів спорту та гімнастичних ігор, хоча я, щирий мрійник, у житті не займався фізичними вправами й нічого не робив для свого фізичного розвитку. Окрім того шкіра моя була настільки ніжна, що, попри свою обмеженість у грошах, я завжди купував м'яке й дороге мило, оскільки дешеві сорти стирали її до крови. Вроджені переваги, природні обдарування незмінно вселяють їхнім носіям палкий і побожний інтерес до свого походження, саме тому я так любив розглядати зображення моїх предків: фотографії, дагеротипи, медальйони й силуети, що служили мені підмогою в моїх дослідженнях; палаю чи бажанням дізнатися, кому я зобов'язаний найбільше, я намагався відшукати в обличчях предків риси, які підготували появу моєї особи. Але якимось значним успіхом ці пошуки не увінчалися. Щоправда, в образі деяких родичів по батькові можна було помітити підготовчі вправи природи (адже я вже згадував, що мій бідолашний батько, незважаючи на свою огрядність, також був на короткій нозі з ґраціями). Але загалом я переконався, що особливо дякувати мені нікому, і якщо відмовитися від думки, що в якийсь невідомий момент історія мого роду зазнала загадкової колізії, внаслідок якої одним із моїх предків став аристократ або вельможа, то для обґрунтування переваг, дарованих мені природою, я мусив заглибитися в роздуми над самим собою.
Чому, власне, слова консисторіального радника справили на мене таке величезне враження? На це запитання я й тепер можу відповісти з не меншою впевненістю, ніж у ті далекі роки. Він мене похвалив, за що? За приємний голос. Але ж ця властивість чи дар очевидно не має нічого спільного з поняттям «заслуги», й уважати ці слова похвальними так само не прийнято, як засуджувати когось за косоокість, кульгавість або зоб. Адже, на думку нашого буржуазного суспільства, хвалити або ґанити можна тільки моральне, а не природне начало; вихваляти природне начало вважаєть ся безглуздим і несправедливим. Те, що Шато, мабуть, дотримувався протилежної думки, вразило мене своєю новизною й сміливістю, здалося мені виразом свідомої і впертої незалежности, до якої домішувалося навіть дещо від язичницької простоти й наштовхнуло мене на приємні роздуми. «Дуже важко, — думав я, — провести межу між вродженими й етичними перевагами. Всі ці портрети дядьків, тіток і дідів ясно довели, як мало з моїх переваг перейшли до мене в спадок, але в такому разі, виходить, я сам якимось чином виробив їх? Хіба правильне відчуття не підказує мені, що чесноти, якими я володію, значною мірою моя заслуга, що мій голос міг бути вульґарним, погляд тупим, а ноги кривими, якби душа моя цьому потурала? Той, хто по-справжньому любить життя, створює себе йому на догоду. Іншими словами, якщо природні чесноти й не є наслідком моральних зусиль, то похвали, якими розсипався патер щодо милозвучности мого голосу, якщо подумати, були аж ніяк не простою його примхою».
Розділ третій
За декілька днів після того, як ми поховали тлінні останки мого батька, всі зібралися на сімейну раду на чолі з хрещеним Шіммельпрістером, який спеціально заради цього до нас прийшов. Нам було офіційно запропоновано до нового року звільнити будинок, а тому прийняття рішення щодо подальшого нашого місця проживання стало нагальною потребою.
Я досі не знаю, як дякувати хрещеному за поради й співчутливу увагу, з якою він, маючи на увазі кожного з нас окремо, розробив плани на майбутнє, які згодом виявилися (зокрема, для мене) воістину благодійними й далекосяжними. Сімейна рада проходила в нашій колишній вітальні, колись затишно обставленій м'якими меблями і переповненій веселощами й святковим чадом; тепер ця зала була голою, розгромленою, майже порожньою. Ми сиділи в кутку на бамбукових стільцях з горіховими сидіннями, які колись стояли у їдальні, за зеленим столиком — усе, що залишилося від ґарнітуру, який складався з чотирьох чи п'яти тендітних столиків для перекусок або чаювання, які всувалися один в один.
- Круль, — почав хрещений (у своєму фамільярно-дружньому
