Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

бельгійського аристократа сиджу з сиґарою за чашкою кави в добірному товаристві, серед якого перебуває й начальник поліції, навдивовижу гуманна й душевна людина, сиджу й проваджу безтурботну розмову про авантюризм і криміналістику, або ж у фатальну годину мого першого арешту, коли серед чиновників карного розшуку, які прийшли до мене, був один новачок; вражений величчю моменту і збитий з пантелику розкішшю моєї спальні, він постукав у відчинені двері й, старанно витерши ноги, тихо промовив: «Перепрошую за сміливість», — за що був нагороджений обуреним поглядом свого огрядного начальника, — і я сповнююсь радісною надією, що мої зізнання, нехай і поступаються вигадкам романістів щодо захоплюючих цікавинок, нехай не цілком задовольняють вульґарну допитливість публіки, проте рішуче перевершать їх витонченою проникливістю й шляхетною правдивістю. Ось чому я знову загорівся бажанням продовжити й завершити свої нотатки. Відтепер я маю намір ще з більшою ретельністю стежити за чистотою стилю й шляхетністю зворотів, аби те, що виходить з-під мого пера, могло читатися і в найкращих домах.

Розділ другий

Я відновлюю свою оповідь на тому самому місці, де колись перервав її, а саме на самогубстві мого бідного батька, загнаного у глухий кут людською черствістю. Поховати його за релігійним обрядом було важко, бо церква відвертається від такого діяння, як, зрештою, і мораль, вільна від канонічних поглядів. Життя, безперечно, не є найвищим даром небес, за який ми повинні чіплятися, введені в оману його красою; по-моєму, життя радше варто розглядати як заданий, певною мірою навіть нами самими обраний, важкий і суворий урок, що ми його повинні виконувати зі старанною наполегливістю, адже передчасна втеча від нього була б найбільшим недбальством. Але в цьому окремому випадку я утримався від суворого вироку й цілком віддався почуттю жалю. Поховати батька без благословення церкви ми, родина небіжчика, вважали за неможливе — моя мати й сестра через людський поговір та зі святенництва (вони були ревними католичками), а я через природжений традиціоналізм, який завжди спонукає мене віддавати перевагу благодійно усталеним формам перед претензіями новітнього поступу. Тож оскільки в жінок не стало на те мужности, я взявся умовити настоятеля нашого собору, консисторіального радника Шато, здійснити обряд поховання.

Цей життєлюбний клірик, що лише недавно отримав парафію у нашому місті і якого я застав за другим сніданком, який складався з омлету й пляшки легкого вина, удостоїв мене надзвичайно люб'язного прийому. Річ у тому, що консисторіальний радник Шато був пастирем щонайсвітськішого спрямування, він переконливо уособлював своєю персоною блиск і аристократизм католицької церкви. Кругленький і куций, але аж ніяк не позбавлений певної витончености, він тішив око дивовижною округлістю жестів та хвацьким похитуванням стегнами при ходьбі. Мова у нього була вишукана, навіть взірцева, а з-під його бездоганно зшитої шовковисточорної сутани виглядали чорні шовкові панчохи й лаковані туфлі. Щоправда, масони й антипапісти стверджували, ніби він змушений постійно носити лаковане взуття через те, що у нього пітніють і недобре пахнуть ноги, але це мені й досі здається якоюсь обмовою.

Незважаючи на те, що я з’явився перед ним уперше, він своєю білою пухкою рукою запросив мене сісти до столу, розділити з ним трапезу і люб'язно удав, що вірить моїм брехливим свідченням: я стверджував, ніби мій батько, розбираючи револьвер, що давно не був у користуванні, ненавмисно всадив у себе кулю. Всьому цьому він уважав за потрібне повірити з міркувань суто політичних (за нинішніх убогих часів церква має тішитись, коли до неї звертаються за послугою, нехай і з нечистою совістю), сказав мені на розраду кілька ласкавих слів і висловив пастирську готовність відслужити панахиду й провести обряд поховання, витрати на який великодушно взяв на себе хрещений Шіммельпрістер. З моїх слів єгомость зробив собі кілька нотаток про життєвий шлях покійного. Я намагався змалювати цей шлях як радісний і почесний. Потім він поставив мені низку запитань про мої особисті обставини та плани на майбутнє. Я відповідав на них докладно, але досить ухильно.

- Ви, любий сину, — сказав він, — досі були не дуже вимогливі до себе. Але я вважаю, що не все ще втрачено, ви справляєте дуже приємне враження, і мені особливо припав до душі ваш голос. Не сумніваюсь, що доля буде до вас прихильною. Народжених у щасливий час і угодних Богові я розпізнаю з першого погляду, бо доля людини написана на її чолі письменами, які легко читає посвячений.

І з цими словами він відпустив мене.

Радіючи словам святого отця, я помчав, аби повідомити домашніх про успішний результат моєї місії. На жаль, похорон батька, хоча й церковний, нітрохи не був схожий на пишно урочистий обряд, який нам уявлявся: представників міської громади зібралося надзвичайно мало, і тут, оскільки мова йде про жителів нашого міста, нічого дивного не було. Але куди поділися друзі з інших міст, які за добрих часів так часто милувалися феєрверками мого бідного батька і так охоче розпивали з ним одну-другу плящину «Бернкаслер доктор». Вони не вшанували його похорон своєю присутністю, напевне, не тому, що були людьми нешляхетними, а тому, що все серйозне, все, що нагадує про вічність, було їм просто не до душі й вони уникали церемоній, які могли затьмарити їхнє життя, що, звичайно, свідчить про певну душевну ницість. З'явився лише один лейтенант Юбель з Другого Нассауського, і тільки завдяки йому мій хрещений Шіммельпрістер і я виявилися не єдиними, хто супроводжував труну до розверзлої могили.

Але пророкування духовного пастиря весь час звучало в мене у вухах; збігаючись із моїми сподіваннями й надіями, воно до того ж виходило від інституції, яка щодо таких глибоких і таємничих питань видавалася мені визначальною. Пояснювати чому — це справа не для кожного, і все-таки я візьму на себе сміливість хоча б поверхово заторкнути цей предмет. По-перше, поважне місце на одному із ступенів ієрархії римської церкви, безперечно, допомагає значно тонше розбиратися в людських ранґах, ніж перебування в обивательському болоті. Висловивши цю самоочевидну думку, спробую піти ще далі, неухильно дотримуючись логічного її розвитку. Тут мова йде про почуття — отже, про елемент чуттєвости. А католицька форма вшанування бога, маючи на меті введення людини в надчуттєвий світ, спирається передусім на чуттєве сприйняття, вона прокладає для нього всі мислимі шляхи й більше, ніж будь-яка інша релігія, намагається проникнути в його таємниці. Вухо, звикле до піднесеної музики, до гармонії, яка ніби провіщає хори небожителів, чи може воно виявитися недостатньо чутливим і не вловити внутрішнього аристократизму в звучанні людського голосу? Око,