Артур і помста жахливого У - Люк Бессон

Арчибальд защіпає халат і чіпляється за перила, щоб не впасти на сходах. Так буває, коли поспішаєш. Підійшовши до вхідних дверей, дідусь, навіть не поглянувши в маленьке віконечко, щоб поцікавитися, хто це явився серед ночі, відсунув засув. Двері навстіж — а на порозі Артур!

— Артур??? — здивувався Арчибальд, аж очі його округліли. Хлопчисько ж, зігнувшись навпіл, важко дихав після тривалого бігу.

— Чому ти повернувся? Де твої батьки? І де, хай йому біс, авто? — закидав онука запитаннями стривожений Дідусь.

Артур не відповідав, намагаючись втягти в себе якомога більше свіжого повітря. Схопивши за плечі, Арчибальд намагався утримати його вертикально, щоб він швидше отямився.

— Що сталося? Аварія? Де це сталося? — тривожно запитував Арчибальд.

— Ні, я просто втік! — ледве промовив хлопчик.

— Як це — втік?!

З подиву, а головне, з усвідомлення наслідків цього вчинку, старий завмирає, не встигаючи навіть стулити рота, звідки пролунали запитання і оклик одночасно. В такому стані він приблизно нагадує соляний стовп.

— Дідусю, в нас мало часу! Промінь ось-ось з'явиться! — смикає Арчибальда хлопчик, тим самим засвідчуючи, що коли навіть з диханням у нього бувають проблеми, то з ідеями — ніколи.

Арчибальда вражає наполегливість цієї маленької людини. Як не крути, а внук — точнісінька його копія. У нього така сама білява голівка, наповнена фантазіями і впертістю. Арчибальдові і тепер не забути тої мандрівки, яку він здійснив у свої десять років. Батько тоді подарував йому золоту рибку — свій приз, отриманий на сільському святі. Запущена у вузьку склянку, рибка билася об скло, поступово змінюючи свою яскраву золоту барву на нудну сіро-зелену. Ніколи ще маленький Арчибальд не відчував такого горя, як спостерігаючи муки маленької рибки. Тому нічого дивуватися, що він вирішив випустити її на волю, тобто в море. Пересадивши рибку в банку з кришкою, щоб не вихлюпати воду дорогою, він досяг узбережжя, де його таки відшукали жандарми і повідомили батькам. Ніхто з них не повірив, що дитина сама, з доброї волі, пройшла тридцять кілометрів! Усі були впевнені, що Арчибальд мав спільника, який його туди відвіз. Але ж йому було тільки десять, як і його друзям: вони не мали ні авто, ні водійських прав. Батько, звісно, влаштував тоді добру нагінку, та хлопчика те не зачепило. Єдине, що його непокоїло: чи змогла рибка, яка, за словами ярмаркового мага-чародія, була родом із Китаю, знайти дорогу додому? Отож нічого дивного, що в маленькому Артурові дідусь упізнає маленького себе.

— Дідусю! Потім виспишся! — хлопчик остаточно збадьорився і тепер щосили дістає діда. — Швидше неси далекоглядну трубу. А я піду розбуджу воїнів-матасалаїв!

Не чекаючи відповіді від Арчибальда, Артур вискакує на ґанок, збігає сходинками і, не зменшуючи швидкості, мчить до лісу знайомою стежкою. Одна-дві хвилини — і він уже зник за деревами.

Розгубившись від такої пропозиції, дідусь, що тільки недавно ніжився в ліжку, потупцював на місці, ніби кріт, згубивши дорогу, а потім, хляпаючи капцями, потягся до кабінету.

Артурові не доводиться будити друзів — вибігши на галявину, він зіткнувся з усіма п'ятьома воїнами в повному бойовому обладунку. Вони йшли йому назустріч.

— Звідки ви дізналися, що я повернувся? — здивувався хлопчик.

— Ніч тиха, а ти біжучи сопеш, мов кабан, що продирається крізь хащі. Тебе чути за десять кілометрів! — відповів вождь, прямуючи до підніжжя знайомого дуба.

Тим часом Арчибальд обережно пересувається по кабінету, боячись наступити на залізничні рейки. Налетівши на гору книг, він підіймає її і звалює на письмовий стіл. Потім крекче, стаючи навпочіпки, витягує із-за радіатора сховану там валізу і дістає з неї далекоглядну трубу, таку необхідну для переходу в мініпутсь-кий світ.

Бонго-матасалаї розгорнули п'ятикутний килим. Кожен воїн стає на свій кут. Прибіг задиханий Арчибальд з трубою. Артур відсовує гіпсового садового гнома, і дідусь, поклавши трубу на підставку, скерував об'єктив у яму, яку перед тим приховував за собою гном. Все приготовано для ритуалу переходу. Перевіривши об'єктив, дідусь поглянув на годинника: — Пора!

Арчибальд пишається, що виконав усе вчасно, як хронометр.

Усі обличчя піднято до неба. Тепер треба дочекатися місячного променя, що проникне в далекоглядну трубу і відкриє прохід в країну мініпутів. Та на небі, де тільки-но було чистісінько, зненацька з'являється величезна хмара. Вона схожа на гігантського кота, пухнастого й лінивого. Кіт солодко потягується, не звертаючи уваги на гавкіт собаки за вікном.

Артур з відчаєм вдивляється в ніч. Якщо ця бісова хмара не зникне, станеться лихо! На кону — доля цілого народу. Доля мініпутів залежить від товстої кучерявої хмари, що бавиться з ними, ніби кіт з мишею! Хлопчик скосив око на вождя. Та його обличчя непроникне, як морська скойка, що пролежала добу на сонці. Неможливо здогадатися, які почуття клекочуть у душі вождя! Значить, ще цілих шістдесят секунд хлопчику доведеться хвилюватися самому — без підтримки.

Ціла хвилина мовчання — така довга, що за цей час Артур зміг би розповісти про все своє життя в шістдесяти розділах!

Не може небо ні з того ні з сього покинути його напризволяще! Він мчав, як вітер, сам, темної ночі… Пробіг майже двадцять кілометрів… Він полишив матір і пса на небезпечний водійський хист батька, що мало чим відрізняється від гримас фортуни… І невже все марно?! Але ж йому стільки разів казали, що будь-які зусилля винагороджуються, що наполегливість належить до найкращих ознак людської натури! І ось виявляється, що все не так… Вереда-фортуна абсолютно непередбачувана! І ніхто не змінить її характеру…

Хмара-кіт витяглася, щоб місяць показав шматочок свого чарівливого лиця. Та місяця нема. Нема і променя. Нема проходу. Нема мініпутів. Нема Селенії. Такий підсумок усіх Артурових зусиль. Хлопчик принюхується до повітря, вдивляється в нічний морок, намагаючись зрозуміти, чому природа, яку він так любить, зрадила його. Від утоми в нього тремтять коліна. Він ледве тримається на ногах. Арчибальд нервово постукує по циферблату годинника, щоб переконатися, чи не пожартував він так недоречно. Ні, його старий хронометр показує рівно дванадцяту годину, хвилина в хвилину. Отже, пригоді кінець, хоча вона й не починалася. Артур убитий, знищений. Він не має навіть сил, щоб упасти на землю і закричати. Так у великому світі висловлюють відчай.

Вождь бонго-матасалаїв, як і Артур, пригнічений такою невдачею. Йому не хотілося б, щоб його друзі-мініпути вважали, ніби він їх кинув у біді. Але він знає ліпше за всіх, як треба поважати природні явища. Тому коли на небі хмара, значить так потрібно природі, яка, на відміну від примхливої фортуни, нічого даремно не робить. Та навіть