Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— Зробити їй послугу! — з сплою промовив Джаспер.— Ніщо на світі не змусить мене залишити Мейбл Дангем доти, доки вона не опиниться жива-здорова в батькових обіймах.

— Добре сказано, хлопче, і до того ж мужньо й чесно. І я душею й серцем приєднуюся до цих слів. Ні, пі, ви не перша жінка, яку мені випало супроводжувати пущею, і досі все обходилося щасливо... крім одного-єдиного випадку. Що й казати: сумний то був день, і дай боже, щоб він ніколи більше не повторився!

Мейбл дивилася то па одного свого заступника, то на іншого, і її прекрасні очі були повні сліз. Щиро поклавши свої руки на їхні, вона відповіла здушеним голосом:

— Я не маю жодного права наражати вас задля себе на небезпеку... Мій дорогий батечко буде вам удячний, і я вам щиро вдячна,— хай винагородить вас бог! Тільки навіщо зайве ризикувати? Я здатна пройти багато і не раз проходила по кілька миль просто так, з дитячої забаганки. То чому б зараз я не змогла потрудитися заради свого власного — ні, заради дорогоцінного життя кожного з вас?

— Вона справжня голубка, Джаспере! — промовив Слідопит, не відпускаючи руки дівчини, поки вона сама із вродженої скромності здогадалася вивільнити її.— І дивно принадна! Що й казати: мешкаючи в лісі, з часом черствієш, ба навіть стаєш жорстокий, Мейбл; але образ такої красуні, як ви, воскрешає в нас почуття молодості і надихає до кінця днів наших. Гадаю, Джаспер вам скаже те ж саме, бо, як і мені, * цьому пралісі на Онтаріо йому теж рідко коли трапляється вздріти таку дівчину, як ви, яка зігрівала б серце й збуджувала в душі любов до людей. Ну, говори тепер ти, Джаспере, і скажи, правда це чи ні?

— Я сумніваюся, чи багато можна здибати де-небудь таких дівчат, як Мейбл Дангем,— галантно відповів юнак, а обличчя його сяяло такою щирістю, яка промовляла красномовніше за будь-які слова.— Ви сказали, такої не уздриш у пралісах та на озерах, а я б сказав,— і ніде в селах чи містах.

— Проте ліпше, мабуть, покинути піроги,— поспішно вставила, намагаючись змінити розмову, Мейбл,— бо я відчуваю, що далі перебувати тут стає небезпечно.

— Ні, ні, ні, про це не може бути й мови! Ви собі не уявляєте, що значить пройти більш ніж двадцять миль по заростях у глупу ніч, спотикаючись через корчі й тьопаючи болотами. Уявляєте, яку стежку ми залишили б позаду, а потім, чого доброго, довелося б ще пробиватися до залоги зі зброєю в руках. Ні, ні, будемо чекати, доки повернеться могіканин.

Оскільки це була, безперечно, остаточна думка людини, на пораду якої чекали, до цього питання більше не поверталися. Всі мандрівники тим часом розсілися парами. Гостра Стріла і його дружина примостилися осторонь під кущами Гі тихо про щось перемовлялися: він — суворим зверхнім тоном, а жінка відповідала йому з покірною лагідністю, такою характерною для підлеглого становища дружини дикуна. Слідопит із Кепом сиділи в од: ній пірозі, базікаючи про розмаїті пригоди на морі та суходолі, а Джаспер з Мейбл — у другій, де вони протягом однієї цієї години досягли між собою більшої близькості, ніж за інших обставин навряд чи досягли б і за цілий рік. Незважаючи на напруженість становища, час летів швидко, і Мейбл із Джаспером були здивовані, коли Кеп сказав, скільки часу вони провели в розмовах.

— Якби тут ще люльку можна було запалити, добродію Слідопите,— зауважив старий моряк,— то я вже був би й задоволений цією якірною стоянкою; адже ви, хай йому чорт, поставили нас тут на мертвий якір, тож нам і мусони не страшні. Єдина біда — не можна люльки запалити!

— Запах тютюнового диму нас одразу ж видав би. Навіщо тоді відводити мінгам очі всіма цими осторогами, коли б ми вказали їхнім носам, де нас шукати? Ні, ні, краще вам трохи потерпіти. Вчіться витривалості в індіян: ті, щоб добути один скальп, будуть сім день ходити не ївши... Ти не чув нічого, Джаспере?

— Змій іде.

— Ану, тепер побачимо, чи зір могіканина кращий, ніж у юнака, який живе на воді.

Могіканин простував з того самого боку, звідки йшов і Джаспер. Індіянин, проте, ледве поминувши коліно річки, де його вже не було видно тому, хто міг бути вище за течією, повернув ближче до берега і, дотримуючись якнайбільшої обережності, вибрав таке місце, звідки з-за кущів він міг бачити все, що діялося коло багаття, сам залишаючись непомітним з того боку.

— Змій бачить тих негідників! — прошепотів Слідопит.— Не будь я білий та ще й християнин, якщо вони не клюнули на нашу принаду і не влаштували засідки на всіх підступах до багаття!

Щирий, хоча й безгучний сміх обірвав на цьому його мову, і Слідопит, багатозначно торкнувши ліктем Кепа, знову разом з усіма продовжував у напруженому мовчанні стежити за кожним рухом Чингачгука. Могіканин хвилин десять стояв непорушно, мов камінь, на якому закляк, але, помітивши, безсумнівно, щось надзвичайно важливе, він раптом відійшов назад, а потім, стривоженим і допитливим поглядом пронишпорюючи кожен прибережний кущик, знову швидко рушив уперед, намагаючись не полишати за’ собою слідів на мілкому дні. Очевидно, він дуже поспішав і був чимось занепокоєний, бо весь час оглядався назад і зазирав у кожен закут берега, де, на його думку, могли б сховатися піроги.

— Гукніть його,— шепнув Джаспер, палаючи з нетерпіння.— Гукніть хутчій, доки не пізно. Бачте, він уже минає нас.

— Не спіши, не спіши, хлопче! — стримував юнака Слідопит.— Повір, якби там було щось страшне, Змій би повз по-пластунському. О боже, благослови нас і просвіти своєю мудрістю! Тепер я вірю, що навіть Чингачгук, зір якого не менш досконалий, ніж хортів нюх, і той минає нас; і він не годен знайти нашу засідку!

Та Слідопит тріумфував передчасно, бо не встиг він ще доказати цих слів, як індіянин, пройшовши вже кілька футів повз кущі, раптом зупинився, спрямував гострий погляд на Слідопитові насадження, поспішно ступив кілька кроків назад, нагнувся і, розсунувши обережно гілки, з’явився серед них.

— Трикляті мінги?—сказав Слідопит,