Вершник без голови - Майн Рід

Та раптом у глибоко запалих, пригаслих очах Колха-уна зблискує живий вогник. Схоже на те, що він хоче в чомусь зізнатися. Може, то буде визнання своєї вини? Може, злочинець вирішив позбутися страшного тягаря, що має лежати в нього на сумлінні?

Глядачі здогадуються про його намір і стоять, затамувавши віддих, не зводячи з нього очей. Навіть цвіркуни в листі — й ті замовкають.

Напружену тишу порушує запитання судді:

— Чи маєте ви щось сказати на своє виправдання, проти смертного вироку?

— Ні, — відповідає Колхаун. — Мені нема чого сказати. Ухвала присяжних справедлива. Я визнаю, що не гідний жити далі й заслуговую смертної кари.

За весь той день, сповнений дивовижних пригод і приголомшливих несподіванок, глядачі ще не були такі вражені, як оце тепер. Їм навіть мову одібрало з подиву, й засуджений і далі говорить серед цілковитої тиші. Усі чекають від нього щирої сповіді.

— Справді, — каже він, — це я вбив Генрі Пойндекстера, застрелив у тій лісовій хащі.

За цими словами в натовпі лунає мимовільний крик, і в ньому бринить не так обурення, як жах. Ту ж мить чується такий же мимовільний стогін — усі-розуміють, що то застогнав нещасний батько вбитого юнака.

Коли ці звуки завмирають, на плаці знов западає тиша, і засуджений веде далі свою сповідь.

— Я знаю, мене чекає смерть, — з удаваною байдужістю каже він. — Ви так ухвалили і, судячи з ваших облич, не зміните свого рішення. Треба бути дурнем, щоб, зізнавшись у вбивстві, сподіватися на помилування. Отож я й не сподіваюся. Я був поганою людиною і, без сумніву, заслужив на свою долю. Та хай там як, а не такий я ниций лиходій, щоб лишити по собі ганебну славу братовбивці. Атож, це я вкоротив йому-віку, я вже казав. Ви всі дивуєтесь чому, з якої причини. А причини не було ніякої.

Це нове одкровення вражає глядачів ще дужче. Вони здивовані, вражені, приголомшені. Проте ніхто не перебиває засудженого ні словом, ні порухом.

— Ви не розумієте, як це може бути? Тим часом усе дуже просто. Я вбив його помилково.

Цього разу подив натовпу виливається в крик, але він одразу вщухає, бо Колхаун уже провадить далі:

— Атож, помилково, і Бог свідок того, як я карався, коли виявив свою помилку. Та це сталося далеко згодом.

Засуджений зводить очі, немов сподіваючись на милосердя. Але не бачить на обличчях людей довкола й тіні співчуття — вони, як і раніш, незворушно суворі.

— Не буду критися, — провадить Колхаун, — я мав намір убити декого. Справді мав. Можу вам навіть сказати, кого саме. Ось він перед вами, цей клятий виродок!

Він з лютою ненавистю дивиться на Моріса Джеральда. Той відповідав йому спокійним, майже байдужим поглядом.

— Так, я хотів убити його. І мав на те свої причини. Та про них я не казатиму, тепер це ні до чого… Власне, я був певен, що його і вбив. Хіба ж міг я подумати, що цей ірландський собака поміняється плащем і капелюхом з моїм двоюрідним братом?.. Ну, а про все інше ви вже знаєте. Куля, призначена ворогові, поцілила в друга. Постріл був влучний, і бідолашний Генрі як стій упав з коня. Та для певності я ще витяг ніж і, все ще одурений тим бісовим серапе, відтяв нещасному голову.

Натовп здригається з жаху і вибухає криком. Далі чути вигуки, що закликають до відплати, глухий гомін багатьох голосів.

Загадку вбивства та його причину розкрито, і ніхто вже не хоче чути дальшої розповіді засудженого про його страшне лиходійство.

— Слухайте! — вигукує він, коли гомін трохи вщухає.

Усі знов звертають очі на нього.

— Ви знаєте все, що сталося досі, але не знаєте/що буде далі! Вистава ще не скінчилася. Ви бачите, я стою над домовиною, але я не зійду в неї, поки не зажену туди ж таки і його, Богом присягаюся!

Не треба довго гадати, що означають ці останні в Колхауновому житті слова. Їх промовисто пояснює те, що він робить далі.

Звертаючись до натовпу, відставний капітан весь час тримав праву руку за лівим бортом сюртука і наприкінці, вже присягаючись, вихоплює із спідньої кишені револьвер.

Глядачі встигають помітити лише зблиск металу проти сонця, як один по одному лунають два постріли. І так само один по одному падають долілиць двоє чоловіків і лишаються лежати, майже торкаючись головами.

Один з них — Моріс Джеральд, мустангер; другий — Кассій Колхаун, відставний каштан кавалеристів-волонтерів.

Їх миттю оточує натовп. Усі вважають, що обидва мертві. Серед тиші, яка запала навколо, лунає зойк жінки, такий розпачливий і тужливий, що здається, то розірвалось її серце.

Розділ С

РАДІСТЬ

Радість!

Атож, радість запанувала під кроною великого дуба, коли з'ясували, що сталося тільки самогубство, а замах був невдалий. Радість сповнила й серце Луїзи Пойндекстер» коли вона дізналася, що її коханий лишився живий.

Хоч якого жалю завдали їй трагічні події останнього часу, проте вона була жива людина, жінка, і хто дорікне їй за те, що вона зрештою дала волю своїй радості?

Тільки не я. І, гадаю, не ви, якщо признаєтеся щиро.

Ще дужче зраділа молода креолка, коли довідалася, що саме врятувало життя її коханому, хоч яким неймовірним це може здатися.

Убивця не схибив. Він був певен цього, коли приставив револьвер до своєї скроні й натис на гачок. Перший постріл був націлений просто в серце мустангерові, і куля таки влучила б йому в серце, коли б не подарунок Луїзи — невеличкий медальйон, знак кохання, що його молодик носив на грудях. Куля вдарилася в той медальйон і відскочила вбік.

А втім, вона таки завдала шкоди — зачепила одного з глядачів, що стояв поблизу.

Не минув цей постріл без шкоди й для того, кому призначався. Потужний удар кулі зробив своє: знесилений хворобою і нервовим напруженням, Моріс Джеральд знов знепритомнів.

Але тепер хворий був у безпеці — не серед хащі, в оточенні койотів і хижих стерв'ятників; не в убогій лісовій хатині, сяк-так доглянутий; і не у в'язниці, майже без будь-якого догляду. І коли до нього повернулася свідомість, він зрозумів, що прекрасний образ, який бачився йому в забутті, був не привиддям, а справжньою жінкою — найпершою красунею на Леоні чи, може, й у цілому Техасі, на ім'я Луїза Пойндекстер.

Тепер уже ніхто не перешкоджав молодій