Експансія-I - Юліан Семенов
— У нас аж надто багато справ дома, щоб тут гаяти час. Їдьмо! Нічого путящого, як я бачу, не виходить…
Справу врятував протокол. «Маршал неправильно мене зрозумів, — сказав Черчілль, — точну дату зрештою можна назвати — травень сорок четвертого…»
В інформації, що надійшла послу Радянського Союзу у Вашінгтоні з Москви, підкреслювалось, що Черчілль відступив тому, що Рузвельт явно був проти його політики трохи поблажливого «стримування» росіян… Рузвельта немає, а Черчілль живе, в супроводі Трумена приїхав у Фултон, виголосив промову проти червоних, закликав до єднання сильного Заходу в його протистоянні «світовому комунізму».
… Якось Трумен — в ту пору віце-президент — запросив посла в Білий дім на «кіновечір». Показували хроніку: бій на Тихому океані, боротьба американської піхоти проти японців; потім пішли кадри радянських документалістів: бій у Білорусії та на Україні; Трумен, сівши поруч з послом, раз по раз повторював:
— Це надзвичайно, це просто дивовижно! Який героїзм народу! Яка могутність вашої армії! Я в захопленні, я не доберу слів, аби висловити свій захват…
Посол не знав ще цих кінокадрів, щойно надійшли з Батьківщини; тому дивився на екран пожадливо, мріючи побачити когось з друзів чи рідних серед запилених, поранених солдатів, що рвалися на Захід. Але Трумен говорив без упину, дедалі все більше, виявляючи своє захоплення у найвищих ступенях, кожну фразу закінчував запитанням: «Хіба не так?», «Хіба не правда?»; треба було відповідати, відриваючись від екрана, відповідати точно; нелегко було примусити себе забути слова цієї людини, сказані на початку війни; смисл їхній був цинічний і продиктований традиціями дрімучого ізоляціонізму — чим більше німців і росіян загине в цій битві, тим краще для Америки; допомагати треба то одним, то другим — в залежності від обставин.
Після того як показ фільмів закінчився, Трумен запросив на коктейль; так само багато й натхненно говорив про подвиг росіян, про їхній внесок у загальну перемогу над коричневим чудовиськом, про те, як він високо цінить героїзм Рад.
… Посол вніс останню правку в абзац завтрашнього (ні, де там, уже сьогоднішнього) виступу, прочитав його вголос, начебто вийшло:
— Обставини склалися так, що одне з найбільших відкрить людства спочатку знайшло своє матеріальне втілення в певному виді зброї — в атомній бомбі. Однак, хоч до цього часу таке використання атомної енергії є єдиним практично відомим шляхом її застосування, людство стоїть на порозі широкого застосування атомної енергії в мирних цілях на благо народів… Існує два можливих шляхи для використання цього відкриття: один — використання з метою виробництва засобів масового знищення, другий — використання його на благо людства. Парадоксальність становища полягає в тому, що перший шлях більш вивчений і освоєний. Другий — практично невідомий. Але ця обставина не тільки не применшує важливості завдань, що стоять перед Атомною комісією ООН, а навпаки, підкреслює ще більшою мірою значущість цих завдань у справі зміцнення миру між народами…
Громико згадав обличчя Оппенгеймера; великий учений, один з «батьків» атомної бомби, коли вони останній раз зустрічалися, цілком однозначно висловився, підтримавши пропозицію про повну заборону виробництва зброї масового знищення, хоч і не знав тоді, та й не міг знати, що вже щоденно в Штатах вироблялася нова атомна бомба… Проти кого буде спрямовано цю зброю?
Згадав Альберта Ейнштейна; невеличкий на зріст, згорблений, він на одній із зустрічей тихо, якось навіть боляче сказав: «Якби я знав, що у Гітлера не буде атомної бомби, ні за що не став би підтримувати тутешній ядерний проект, ні в якому разі не став би…»
Посол ніколи не міг забути, скільки холоду й затаєного торжества було на обличчі Трумена в Потсдамі, коли він сказав Сталіну про успішне випробування штуки; саме тоді посол згадав, як у Ялті, лише півроку тому, Сталін запросив Молотова і його, посла в США, — протокол, він і є протокол, — провідати Рузвельта, який занедужав, через це в той день засідання Великої Трійки відмінили; президент лежав у кабінеті, відведеному йому на другому поверсі Лівадійського палацу; візиту «дядька Джо» зрадів, заздалегідь приготувавшись до того, щоб прийняти гостей. Уперше посол зрозумів, яка це важка для президента робота — бути як усі, щоб ніхто не помітив недуги, яка завдавала йому непогамовного страждання. Під час передвиборних виступів треба було заздалегідь піднімати коляску Рузвельта на трибуну так, щоб цього не бачили американці, бо лідер мусить бути атлетично здоровий, красивий і усмішливий; кожна нація живе своїм стереотипом керівника; генетичний код історії, інакше не скажеш, хоч і небезсуперечно; а втім, що абсолютне в цьому світі?
Сіре, пооране сильними зморшками обличчя Рузвельта, на яке падало проміння кримського сонця, якось дивно контрастувало з його очима, що світилися то відкритим дружелюбством, роблячи обличчя президента звичним, знайомим по тисячах фотографій, то завмирали, ставали тьмяними, погаслими; посол згадав страшний за своєю точністю вираз: «фаравей лук» — «погляд відчужений».
Спускаючись униз — візит був недовгий, всього тільки двадцять хвилин, — Сталін зупинився на площадці між другим і першим поверхами, витяг люльку, неквапливо розкурив її і, не звертаючись ні до кого, немовби сам собі тихо сказав:
— Яка несправедливість, га? Чудова людина, мудрий політик, і от… Невже кожному видатному державному діячеві не дано часу на те, щоб завершити задумане?
… Переглядаючи кожного ранку провідні американські газети й журнали, відмічаючи для себе, як змінюється тон редакційних статей та коментарів, намагаючись зрозуміти, чим же викликаний такий різкий поворот у ставленні до радянського союзника, навіщо так тенденційно й нечесно нагнітається настрій тотального недовір'я до росіян, посол дедалі частіше згадував той день, коли Молотов прилетів у Штати, — ще на прохання Рузвельта, який вважав необхідним присутність народного комісара закордонних справ на акті врочистого проголошення Організації Об'єднаних Націй у Сан-Франціско навесні сорок п'ятого.
Під час зупинки у Вашінгтоні Трумен, який устиг за ці кілька тижнів відсунути від Білого дому найдовіренішу людину покійного президента Гаррі Гопкінса (соціаліст, лівий, симпатизує росіянам), запросив Молотова на зустріч.
Саме тоді посол і здивувався з тієї переміни, що відбулася в Тру мені за якісь кілька тижнів: у розмові з Молотовим він був гранично жорстокий, підкреслено сухий, роздратований, будь-яку пропозицію, що її висував народний комісар, відкидав, практично не дискутуючи.
Посол віддав належне такту й витримці Молотова: той, немов не помічаючи неприхованої недоброзичливості нового
