"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Щукін спокійно поглянув на нього, дістав з кишені і подав йому коробку сірників. Дивлячись, як Савушкін закурив, він, ледь посміхаючись, сказав:

— Ви, я помітив, уже давно хочете припалити саме від моїх сірників.

Савушкін випустив струмінь диму і, повертаючи сірники, мовив:

— Це правда. Але річ у тому, що я не тільки хочу припалити саме від ваших сірників, а й мушу передати нам привіт від Ольги Вікентіївни і від Кості.

Цього Щукін аж ніяк не чекав. Він навіть ступив крок назад. Потім злякано озирнувся навкруги.

— Не може бути! — промимрив він ледве чутно. Обличчя його стало землистим.

— Так, так, — посміхнувся Савушкін. — І не лише привіт, а й лист. Давайте підемо звідси, поряд є тихий садок. Бо, крім усього іншого, я мушу сказати вам дещо дуже для вас важливе.

Щукін покірно пішов поруч із Савушкіним. Ішли мовчки, Савушкін давав йому змогу осмислити те, що відбувається.

В садку вони підійшли до тієї ж лави, на якій п'ятнадцять хвилин тому ніс свою терпеливу вахту Савушкін. Щукін мовчки сів коло Савушкіна і простяг руку.

— Зачекайте, спочатку поговоримо. Я хочу, щоб ви точно знали, кого я представляю.

— Я догадуюсь, — тихо відповів Щукін. — Я помітив вас, коли ходив з компанією в кіно. Якщо хочете знати, зараз я йшов спеціально, щоб зустрітися з вами.

— Чому і навіщо?

Щукін, помовчавши, сказав:

— Дуже важко коротко відповісти на ваше запитання. Та все ж — хто ви і навіщо я вам потрібен? Навряд чи ви хочете тільки передати мені лист…

Савушкін десятки разів вів у думках цю розмову в найрізноманітніших варіантах, але слова Щукіна про те, що він помітив його давно, були для нього, Савушкіна, несподіванкою. З одного боку, це ніби полегшувало розмову, свідчило про те, що Щукін і сам хоче її, але, з другого боку, Щукіну так легше було вести гру. Савушкіну тепер треба було відразу викладати всі свої карти. А могло бути й так, що Щукін пішов на цю зустріч, підготувавши засідку. Та відступати нікуди. Вперед, Савушкін!

— Скажіть, вас влаштовує ваша теперішня доля зрадника свого народу? — спитав Савушкін.

— Ні. Давно не влаштовує.

— Чого ж ви нічого не робите, щоб змінити свою долю?

— Ви недостатньо інформовані про це, — сказав Щукін.

— В такому разі інформуйте, це в ваших інтересах.

— Я робив тільки те, що міг робити в своєму становищі. Ви знаєте, чим я займаюся в «Сатурні»?

— Так, ваша справа — документи, і іноді ви їх виготовляли неохайно.

— Ви це знаєте? — вихопилось у Щукіна майже радісно. — Але тільки не іноді, а в тридцяти чотирьох випадках, і не просто неохайно, а навмисне неправильно.

— Нам відомі лише три випадки, — зупинив його Савушкін. Так було домовлено — з обережності назвати лише три випадки.

— Цього не може бути! — вигукнув Щукін і додав: — Або тоді у вас там дуже погано працюють.

Савушкін мовчав і чекав. Гра чи щирість? Ось питання, на яке він намагався зараз відповісти собі і не міг, бо в словах Щукіна, в тому, як він їх казав, в усій його зовнішності, в очах було щось таке, що не викликало до нього цілковитого довір'я.

— Благаю вас, дайте мені лист, — тихо сказав Щукін.

Савушкін мовчав.

— Невже те, що ви сказали про лист, тільки хитрощі? — опитав Щукін, і в його очах блиснув злобний вогник.

— Лист у мене в кишені,— спокійно сказав Савушкін. — Але я не певен, що він принесе вам радість. Ваші дружина і син не знають, що ви зрадник. Досі вони вважали вас безвісти загиблим… — З цими словами Савушкін дістав з внутрішньої кишені лист і дав його Щукіну.

Коли Щукін розпечатував листа, руки його тремтіли, він закусив нижню губу і напівзаплющив очі; поглянув на лист і тихо сказав:

— Так, Ольга… Ви не зважайте на мене… Вибачте… — пробурмотів він і почав читати лист.

«Серьожо, мій дорогий! І досі не віриться, що ти знайшовся і що я пишу оце тобі — живому, якого я пам'ятаю, люблю і чекаю весь цей страшний час. Наш Костик сидить зараз коло мене, і його буквально трусить від радості, що ти живий. Він теж зараз напише тобі. Адже він уже в третьому класі. В чоловіка, який приніс нам цю радість, на жаль, дуже мало часу, і він чекає наших листів до тебе. Але він обіцяє, що ми скоро одержимо твою адресу, і тоді я тобі напишу детальніше про все. Ми живемо в Барабінську. Я ж і не знаю, чи встиг ти одержати нашу вісточку звідси в перші тижні війни. Спочатку нам було тут важко, але потім про нас подбали власті, як про сім'ю фронтовика: я одержала роботу, і нам влаштували кімнату. Так що ми ситі й живемо в теплі. Костик, як той справжній мужчина, коли було важко, підтримував мене і все казав: «Татові на війні важче». Ми одержали тільки один твій лист, якого ти надіслав, коли їхав на фронт. А в сорок другому році в квітні надійшло повідомлення, що ти загинув безвісти. Не буду тобі описувати, що я пережила за ці роки, але, сама не знаю чому, я вірила, що ти знайдешся, і Костик вірив. Він через це одного разу навіть побився у дворі з хлопцями. Ну тепер усе це позаду. Я горджуся тобою, любий мій Серьожо, що ти став партизаном. Твоїми подвигами весь цей час марив Костик. Він ніби відчував, що ти там, у лісах, ведеш боротьбу проти заклятих ворогів…»

Савушкін бачив, як рука, що тримала папір, упала на коліна, на чолі