Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

— Давай!

Яка врешті різниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кінець кінцем байдуже. І як йому хочеться...

Так Гребенючка стала учасницею ще однієї «таємниці трьох невідомих».

І от нарешті смеркло.

Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамірного весільного гурту і гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сараю свою «таємницю», приторочили до багажника, сіли на велосипеди і поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весілля.

Погода була чудова, така, як треба, і небо чисте, і вітер є.

Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипеді, стискаючи у руці котушку, а Павлуша біг позаду, підтримуючи його. Аж от нарешті злетів, знявся й пішов-пішов. Все вище й вище вгору... Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.

Підбіг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.

Ну от, усе! Котушка розмоталася.

— Ну, підключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвіст,— вийде чи не вийде...

Павлуша порається біля кошика, руки в нього тремтять.

І...

Я навіть сам не сподівався, що так буде здорово.

У темно-синьому небі барвисто засвітився чарівний ліхтар. «Слава Галині Сидорівні!» — золотом палали на ньому слова з одного боку.

«Бажаємо щастя!» — червоно світилося з другого боку.

«Не забувайте нас!» — жовто промінилося з третього. А з четвертого боку щасливо усміхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подібності з нареченим, звісно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'яті сам Анатолій Дмитрович не намалював би краще.

Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повітряний змій. (Павлуша ж змалечку мріє стати льотчиком, ми тих зміїв з ним попоробили — ого-го). І потім Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика і художника вклав він у того змія.

А я придумав «електрифікацію» (спершу ми думали просто вдень запустити, але хіба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дроті (спеціально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори і лампочки від тракторних фар випросили в мого тата-ме-ханізатора.

Я навіть не думав, що так буде здорово!

Як тільки змій засвітився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвінкий Гребенюччин голос:

— Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо!

На якусь мить весільний гамір ущух, запанувала тиша.

А потім враз вибухнули оплески, крики, сміх. «Молодці! Молодці!» — чулося крізь цей галас.

Я глянув на Павлушу, усміхнувся і підморгнув. І він підморгнув і усміхнувсь у відповідь. Ми були щасливі. Наш сюрприз удався. Він світився високо в небі, і його бачило водночас геть усе наше село, і півгрузинського, і цілий полк солдатів, і гості з району на чолі з секретарем райкому партії...

Такого тріумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодці!

Минала хвилина, друга... Оплески ущухли, весільний галас набрав іншого забарвлення, хтось уже зривався на спів. В одному місці затягували «Посіяла огірочки», а в другому — «Русское поле». Весілля розгулювалося. У небо вже, мабуть, ніхто й не дивився.

Нам треба було кінчати. Тим паче, що вітер односив нашого змія в поле, у бік лісу, і його вже з саду не видно було.

Але кінчати було дуже важко. Такого величезного змія ми ще не запускали ніколи. Та й вітер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав мені лише однією рукою, бо у другій тримав кошик з акумулятором.

Нас тягло по полю, наче собачат на мотузці.

І раптом...

Вітер шарпнув змія так, що ми трохи не попадали. Щось там у змії блиснуло, і лампочки згасли. А за мить десь ізбоку засвітилася на змієві червона цяточка і почала більшати.

— Вимкни! — крикнув я Павлуші.

Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пізно. Змій уже горів, падаючи на землю. Він був із сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, і спалахнув, як сірник. Долітаючи до землі, він уже палав, мов величезний смолоскип.

Він з тріском упав на землю, розсипаючи іскри.

І враз земля спалахнула і загорілася навколо нього.

І тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узліссі! Там же лежить скошене сіно, яке ще не згребли!

— Павлушо! — скрикнув я і кинувся туди.

Павлуша пустив на землю кошика і рвонувся за мною.

Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добігли, він розпросторився уже метрів на двадцать по фронту в один і в другий бік від палаючого змія і біг далі, злизуючи вогненними язиками сухе сіно, що покосами лежало на землі. І вже із тріском займалися кущі на узліссі. Загориться ліс — буде лихо!

Я знав, що таке вогонь. Позаторік загорілася хата Чу-черенків. Спалахнула, як свічка. І поки люди добігли з поля, згоріла дотла. Самі головешки лишилися.

Не можна гаяти ні секунди. Я на бігу зірвав із себе новий святковий піджак і кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами і збиваючи полум'я піджаком.

Павлуша був без піджака, у самій сорочці. Він кинувся до кущів, рвонув кілька гілок з листям і ними став збивати вогонь.

Холоші штанів почали тліти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися від диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.

А з саду лунав веселий весільний галас, регіт, пісні. Ніхто не бачив, не знав і не підозрював, що тут коїться... І як не гукай — ніхто не почує.

— Сіно, сіно відгребти треба! Щоб далі не займалося! — почув я раптом голос... Гребенючки.

Я обернувся. Жмутом гілок вона квапливо одгрібала сіно, яке ще не загорілося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далі, а тоді вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.

Як потім з'ясувалося, оголосивши по радіо, вона зразу побігла шукати нас. І бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змій. І побігла нам на допомогу.

Ми швиденько одгребли сіно і кинулися знову в бій з вогнем.

Утрьох справа пішла краще. Вогонь почав потроху відступати. Вже більше було диму, який несамовито їв очі, так що сльози струменіли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи ні