Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

ділячись своїм багатющим досвідом,— так от, я стояв коло смертної постелі багатьох конаючих і бачив, як вони востаннє ловлять повітря, і чув їхні останні подихи. А воно й корисно після гарячки й сум’яття битви, задуматися над гіркою долею тих, кому не поталанило на полі бою, а водночас і простежити, як по-різному поводиться кожна людина в таку вирішальну мить. Одні відходять у вічність у такій глупоті й безтямі, ніби в них ніколи й не було розуму, тим часом як інші залишають нас, радіючи,— так, ніби скинули з себе непосильний тягар. Я гадаю, друже мій, що розум у ці хвилини, мабуть, ясний, як ніколи, і всі наші минулі вчинки навперейми рояться тоді в пам’яті.

— Ручуся, що так, Слідопите. Щось подібне траплялося й зі мною, і я вважаю, що від цього я ставав тільки кращим. Одного разу, пригадую, мені вже здалося, що пробила й моя година, і я перегорнув сторінки бортового журналу свого життя з такою ревністю, якої сам од себе ніколи не сподівався. Але грішник я не великий, друже Слідопите, тобто я ніколи не грішив у великих масштабах, хоча, коли говорити чесно, проти мене, як і проти кожного, можна було б теж нагребти цілу купу всяких грішків. Проте в своєму житті я не був ні піратом, ні зрадником, ні палієм, ані будь-чим подібним до них. Ну а щодо контрабанди й усього такого іншого — що ж, я моряк, і мені, як і кожному в своєму ремеслі, гадаю, властиві окремі слабини. Та й ви в своїм занятті, хоч яке воно почесне й корисне, теж, смію гадати, не без плям на совісті?

— Таки багато хто з розвідників і провідників — страшенні негідники, які одержують гроші, як і квартирмейстер, від обох сторін. На щастя, я себе до таких не відношу, хоча кожне заняття, мабуть, має свої спокуси. Тричі в житті підстерігали мене вони, а один раз я навіть піддався вже був, хоча й не настільки, щоб мене гризла совість в годину прощання із світом. Перша була, коли я надибав у лісі в’язку шкірок, які, як я знав, належали одному французові, котрий полював на нашому боці кордону, де він не мав ніякого права нишпорити. В мене аж дух перехопило: двадцять шість бобрових шкірок і всі одна одної краща! Я вам кажу, це була така спокуса, проти якої не легко було встояти, тим більше, що й закон, як мені здавалося, нібито стояв за мене, хоча це було в мирний час. Проте я вчасно згадав, що закони ці на нас, мисливців, не поширюються, і потім подумав: а що, коли бідний чоловік, може, покладає на ці шкірки всі свої надії, розраховуючи вигідно продати їх узимку? І я залишив усю в’язку там, де вона й була. Більшість мисливців тоді казали мені, що я вчинив не гаразд, але вже з того, що я спокійно спав тієї ночі, я цілком переконався, що вчинив таки правильно. Друге випробування випало на мою совість, коли я в лісі знайшов рушницю — одну-єдину на цім континенті рушницю, котра могла зрівнятися з моїм «оленебоєм». Я знав, що досить мені було взяти, а чи на перший випадок хоч приховати її, як я відразу став би першим стрільцем у наших краях. Тоді я ще був молодий і не такий досвідчений, яким став згодом, а молодість, самі знаєте, честолюбна й нетерпляча. Але, слава богу, я переборов у собі це почуття і, мабуть, тільки на краще, друже Кепе, бо потім блискуче переміг свого суперника в стрілецькому змаганні, рівне якому навряд чи коли бачила будь-яка залога. Уявляєте: він стріляв зі своєї знаменитої рушниці, а я — з «оленебоя», і то в присутності самого генерала!— Тут Слідопит зупинився, щоб на радощах засміятися, а його очі та засмагле й обвітрене обличчя аж іскрилися з гордощів.— Ну, а третє, найважче випробування спокусою влаштувала мені нечиста сила, коли одного разу я зненацька натрапив у лісі на шестеро сонних мінгів, і їхні рушниці з порохівницями лежали осторонь,— тож усе можна було забрати, навіть не розбудивши жодного харцизяки. Яка це тільки нагода була б для Змія, котрий поодинці відправив би їх на той світ ножем і поздирав би скальпи набагато швидше, ніж оце я вам про них розповів. О, який же хоробрий воїн цей Чингачгук! І він такий само чесний, як хоробрий, і такий само добрий, як і чесний.

— Ну, і як же ви вчинили за тих обставин, добродію Слідопите? — запитав, загорівшись цікавістю, Кеп.— Наскільки я розумію, вас чекала або дуже вдала, або дуже невдала висадка.

— Вона була, коли хочете, і вдала, і невдала. Невдала тому, що надто вже спокушала, але, якщо виходити з того, як вона закінчилася, то, зрештою, вона таки була вдала. Я не зачепив і волосини на їхніх головах, позаяк здирати скальпи — не в звичаях білих; не взяв я і жодної їхньої рушниці. Власне, я просто не довіряв собі, знаючи, які ненависні в моїх очах мінги.

— Щодо скальпів, то ви вчинили, безумовно, цілком вірно, вельмишановний мій друже; ну а щодо зброї та пороху, то жоден призовий суд[160] у всьому християнському світі не обминув би нагоди накласти на них арешт.

— Було б диво, якби обминув... Таки було б диво... Але тоді мінги, мабуть, взагалі розперезалися б, знаючи, що білі неспроможні зачепити їх сонними, а тим більше — беззбройними. Як собі хочете, а я вчинив справедливіше і не заплямував ні своєї честі, ні честі білих, ані честі своєї віри. Я терпляче дочекався, поки мінги повисиплялися й узялися до зброї, а потім завдав цим негідникам спочатку з засідки, а потім зненацька з флангів такого чосу, що вони запам’ятали це на віки вічні й істотно! — Слідопит любив докинути для вагомості якесь нове слівце чи вираз, підхоплений у своїх колег, проте часом вживав його недоречно.— Тільки один з них і потяг до свого вігваму, та й то шкандибаючи. На щастя, Великий Змій, як згодом виявилося, відстав трохи, щоб зав’ялити оленини, проте швидко натрапив на мій слід, і коли він підійшов до мене, в нього вже теліпалися на належному місці всі п’ять скальпів тих негідників. Тож, як бачите, завдяки тому, що я правильно вчинив, нічого не було втрачено — ні з огляду на честь, ані з огляду на трофеї.

Кеп тільки