Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

безладно стріляючи, і нарешті слон рухнув на землю.

Що ж до Гуда, то він підвівся і, ламаючи руки, з відчаєм нахилився над трупом сміливця, який пожертвував своїм життям, щоб його врятувати. Хоч я й багато зазнав у своєму житті, але теж відчув, як мені зсудомило горло. Амбопа стояв, споглядаючи величезного мертвого слона і знівечений труп бідолашного зулуса.

— Що ж, — раптом мовив він, — Хіва загинув, але смертю справжнього мужчини.

Розділ V
МИ ЙДЕМО ПУСТЕЛЕЮ

Ми вполювали дев’ятеро слонів, витратили два дні на те, щоб відпиляти бивні, перетягнути їх до табору і ретельно закопати в пісок під величезним деревом, яке було примітне здалеку. Нам вдалося добути величезну кількість чудової слонячої кістки — кращої мені не доводилося бачити: кожне ікло важило в середньому від сорока до п’ятдесяти фунтів. Бивні величезного слона, що розірвав бідолашного Хіву, важили, за нашими припущеннями, десь сто сімдесят фунтів.

Ми поховали Хіву в норі мурахоїда і, за зулуським звичаєм, поклали в могилу його ніж на той випадок, якби він йому знадобився в дорозі на той світ.

Третього дня ми знову рушили в мандри, сподіваючись, що коли поталанить, то на зворотному шляху відкопаємо нашу здобич. Після довгого і виснажливого переходу і цілої низки пригод ми досягли крааля Ситанді коло річки Луканги. Власне, тільки звідси мала по-справжньому початися наша подорож.

Добре пам’ятаю, як ми туди прийшли. Праворуч було маленьке тубільне селище, точніше, кілька жалюгідних халуп із загорожами для худоби. У заплаві, біля річки, виднілися клаптики обробленої землі, де тубільці вирощували свій мізерний врожай зернових. А далі, куди сягне око, — неозорі вельди — луги з високою, густою травою, в якій блукають стада різноманітної живності.

Крааль Ситанді сховався при самій межі цієї родючої місцевості. Неподалік починалася величезна пустеля. Важко сказати, яка причина такої різкої зміни довкілля, але цей контраст був настільки разючий, що мимоволі впадав у вічі.

Ми отаборилися у верхів’ї маленької річки. Протилежний берег був кам’янистий, десь саме тут двадцять років тому бідолашний Сильвестр повертався поповзом після божевільної спроби дістатися копалень Соломона. За цим укосом одразу пролягла безводна пустеля, поросла низькорослим колючим чагарником.

Вечоріло, і величезна сонячна куля поволі опускалася за видноколо, а навколишній неозорий простір мінився останніми неповторними барвами.

Поки Гуд займався облаштуванням табору, я запросив сера Генрі прогулятися, і ми попростували на протилежний пагорб, звідки відкривався чудовий краєвид. Повітря було чисте і прозоре, і далеко-далеко на обрії проступали блакитні обриси снігових вершин Сулейманових гір.

— Погляньте-но, — зачудовано мовив я, — ото неприступні стражі, що охороняють копальні царя Соломона. Одному лише Богові відомо, чи зможемо ми коли-небудь туди проникнути!

— Я знаю — мій брат має бути там. І я будь-що дістануся туди, хоч би й ціною життя, — переконаність, з якою сер Генрі мовив це, вражала.

— Ну що ж, сподіваюся, нам це вдасться! — зітхнув я і обернувся, щоб іти в табір, аж тут завважив, що ми не самі.

Позаду нас, втупивши пильний погляд на далекі гори, стояв наш царствений зулус Амбопа. По деякій паузі він заговорив до сера Генрі (бо я вже переконався, він устиг сильно прив’язатися до нього).

— Так це і є та країна, куди ти хочеш йти, Інкубу? (Це слово означає “слон”: так прозвали тубільці сера Генрі.) — сказав Амбопа, показуючи своїм широким ассегаєм на гори.

Як на мене, це вже була неприпустима фамільярність! Ну, ще нехай тубільці звертаються один до одного зі своїми химерними прізвиськами, але щоб кидати в обличчя білій людині щось подібне! На моє обурення зулус тихо засміявся, і цей сміх мене ще більше розізлив.

— Звідки ти знаєш, що я не рівня білому вождю? Звичайно, мій пан належить до королівського роду: це видно і з його постави, і зі зросту, але, можливо, я теж із королівського роду, хтозна? О, Макумазане! Будь моїми вустами і передай мої слова Інкубу, моєму пану і вождю, бо я хочу говорити з ним, та і з тобою теж.

Я був неабияк сердитий на Амбопу, бо не звик, щоб тубільці так непоштиво зі мною розмовляли, але клятий зулус, треба віддати йому належне, мимохіть викликав незрозумілу пошану. Але про що він збирається з нами розмовляти? Я негайно ж витлумачив його слова серу Генрі, додавши, що, як на мене, його зухвала поведінка обурлива і треба цього нахабу поставити на місце.

Сер Генрі усміхнувся на мої слова і обернувся до зулуса.

— Так, Амбопо, я хочу йти в цю країну.

— Пустеля широка і безводна, а гори високі та вкриті снігом. Жодна людина ще не діставалася тих гір, де ночує сонце. Навіщо ти хочеш туди йти, Інкубу?

Я переклав і ці слова.

— Скажіть йому, — відповів розважливо сер Генрі, — що я йду туди, бо людина однієї зі мною крові вже давно туди пішла, і тепер я йду її шукати.

— Слова твої правдиві, Інкубу. В дорозі я зустрів одного готтентота, і він сповістив, що два роки тому якась біла людина пішла в пустелю у напрямку тих гір. З ним був слуга-мисливець. Вони звідти не повернулися.

— Ти вважаєш, що це був мій брат? — стрепенувся сер Генрі.

— Я цього не знаю. Але я запитав, готтентота, яка ця людина була з вигляду, і він відповів мені, що у неї були такі ж, як у тебе, очі та чорна борода. Мисливця звали Джимом. Він був з племені бечуанів і мав на тілі одяг, як у них.

— Немає ніякого сумніву, що це був ваш брат! — вигукнув я. — Я добре знав Джима!

Сер Генрі кивнув головою, поринувши в задуму.