Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Тубільці покидали свою поклажу, збираючись тікати світ за очі, але за хвилину кинулися ницьма на землю і почали волати, що це диявол. Ми з сером Генрі не знали, що й гадати, але наступна картина нас іще більше приголомшила: ми побачили Гуда, що мчав верхи у напрямку гір! Схоже, начебто на коні, але звідки тут кінь? При цьому капітан дико волав і раптом, змахнувши руками, з розгону важко гепнувся на землю.
Нарешті я збагнув, що сталося: в темряві ми наткнулися на стадо сплячих квагг[41], і Гуд ненароком “осідлав” якусь, а та з переляку схопилася і поскакала разом із вершником. Гукнувши своїм супутникам щось заспокійливе, я кинувся до Гуда і, на превелику радість, знайшов його здоровісінького. Я зітхнув полегшено, і хоча капітан був добряче наляканий і його-таки струсонуло, це ніяк не відбилося ні на ньому, ні на його моноклі, який, як завжди, красувався в його оці.
Після цієї кумедної події ми йшли вже без жодних пригод. Опівночі зробили привал, випили по кілька ковтків води (пити досхочу ми не могли собі дозволити) і, відпочивши з півгодини, рушили далі.
Ми йшли, йшли і йшли, поки нарешті схід не зашарівся рум’янцем, як обличчя дівчини від збентеження. Перші ніжні промені, спочатку жовтувато-рожеві, швидко розгоралися і раптом спалахнули вогненно-золотавим сяйвом, прикрасивши пустелю світанковими барвами. Зірки зблякли і щезли. Золотавий місяць потьмянів, а гірські пасма проступили виразніше на обрії. Легкий нічний туманець, що оповивав бархани, швидко танув під скісним промінням. Пустеля прокидалася, тріпочучи в осяйному блиску. Настав день.
Ми вирішили йти далі, хоча вже добряче натомилися, адже, коли сонце підійметься вище, воно буде палити нестерпно, отож навряд чи можна буде продовжувати шлях. Нарешті, десь по годині шляху, ми помітили оддалік кілька скель, що височіли з-поміж суцільної рівнини. Ледве волочучи ноги від утоми, ми попленталися туди і з радістю побачили, що одна з них має карниз, який утворював навіс, що міг слугувати притулком від спеки. Ми з насолодою там сховалися, випили трохи води, з’їли по шматочку білтонга і тут же заснули як убиті.
Коли ми прокинулися, була вже третя по обіді. Наші носильники-кафри нетерпляче чекали нашого пробудження, збираючись у зворотну путь. Вони були донесхочу ситі пустелею, і ніякі скарби на світі не примусили б їх іти далі. Ми жадібно допили воду, що залишилася у флягах, і, знов наповнивши їх дорогоцінною вологою з гарбузових бутлів, відпустили тубільців додому.
Близько п’ятої ми рушили далі. В пустелі панувала мертва тиша. На всьому видимому просторі цієї нескінченної піщаної рівнини, окрім декількох страусів, не було видно жодної живої істоти. Очевидно, для всього живого тут було дуже спекотно і, за винятком однієї чи двох смертоносних кобр, ми не зустріли жодного плазуна. Проте один вид комах допікав нам неабияк: звичайні кімнатні мухи. Вони літали цілими хмарами і стежили за нами, як шпигуни, справді, не “поодинці, а цілими загонами”, як це десь сказано у Старому Заповіті. Кімнатна муха — незвичайна комаха. Куди б ви не пішли, ви усюди зустрічаєте це створіння. Так було, напевно, завжди, з початку всесвіту. Якось я побачив цю комаху в шматку бурштину, як мені розповідали, йому було не менше ніж п’ятисот тисяч років, і вона виглядала точнісінько так, як і звичайна наша муха. Я майже не сумніваюся в тому, що коли на землі вмиратиме остання людина, то муха (якщо, звичайно, це трапиться влітку) дзижчатиме і кружлятиме навкруги і уважно чекатиме слушної нагоди, щоб сісти їй на носа.
Вечоріло, коли ми зробили привал і стали чекати сходу місяця. Нарешті він з’явився, спокійний і незворушно-осяйний, і ми посунули далі. Відпочивши тільки раз близько другої ночі, ми пленталися майже до світання, аж поки не зійшло довгождане сонце і ми нарешті змогли відпочити від виснажливого нічного переходу. Випивши по кілька ковтків води, зовсім змучені, ми повалилися на пісок і умить заснули. Залишати кого-небудь на варті не було потреби, бо довкруги, скільки не сягне око, не було жодної живої істоти. Нашими єдиними ворогами були спека, спрага і мухи. Але я швидше згодився б наразитися на небезпеку з боку людини або дикого звіра, ніж потерпати від цих трьох обставин. На жаль, цього разу нам не пощастило надибати якусь скелю. О сьомій годині ми прокинулися від нестерпної спеки, здавалося, що нас, немов шматок дичини, насадили на рожен і тримають над розпеченим вугіллям. Сонце пропікало буквально наскрізь; здавалося, що його палюче проміння випиває нашу кров. Ми сіли, ледве дихаючи.
— Ану киш! — вигукнув я в знемозі, розганяючи хмару мух, що невтомно і набридливо дзижчали над моєю головою.
Щасливі! Вони не відчували жароти.
— Чесне слово… — промовив сер Генрі.
— Так, жаркувато! — перебив його Гуд.
Спека була справді нестерпна, і ніде було сховатися від цього пекла. Навколо, хоч куди кинь оком, розкинулася гола, розжарена пустеля. Не було ні пагорба, ні каменя, жодного кущика, нічого, що могло б дати хоч трішки тіні. Нас засліплював нестерпно яскравий блиск сонця, а пекуче, тремтливе марево над пустелею, як над розжареною до червоності плитою, обпалювало очі.
— Що ж робити? — запитав сер Генрі. — Довго витримати це неможливо.
Украй розгублені, ми дивилися один на одного.
— Ось що! — рішуче скомандував Гуд. — Нам потрібно вирити яму, зверху накидати бадилля і пересидіти там.
Ця пропозиція не викликала в нас особливого ентузіазму, але все-таки це було краще, аніж нічого. Ми негайно ж узялися до роботи і за допомогою лопати, яку прихопили з собою, через годину виснажливих зусиль нам вдалося вирити яму близько десяти футів завдовжки, двадцяти завширшки і двох футів завглибшки. Потім мисливськими ножами ми нарізали колючих стебел чагарнику, сховалися до ями і накрилися галуззям.
