Брестська Унія. 1596 - Юрій Володимирович Сорока

На Брестський собор, датою початку якого було оголошено 6 жовтня 1596 року, як прибічники, такі противники унії їхали не як до місця пошуку якогось компромісу у справі, а з чітким наміром провести генеральну битву у своєму тривалому протистоянні. Про такий стан речей може свідчити те, що, окрім зацікавлених сторін, до Бреста прибула велика кількість римо — католицького духовенства. Зокрема, тут був Петро Скарга, видатний польський проповідник—єзуїт XVI–XVII сторіч, відомий полеміст з протестантами і православними, а також предтеча і діяч Берестейської унії. Очікували тут також на прибуття посланців папи римського, великої кількості католицьких біскупів і теологів. Окрім ораторів і теологів, партія прихильників унії подбала й про військову підтримку, скупчивши в районі Бреста велику кількість надвірного війська польської католицької шляхти.

Православна партія не відставала від своїх противників і також проводила велику кількість заходів задля лобіювання своїх інтересів. Найпершим ділом про Собор у Бресті та його мету було дано знати у Константинополь патріарху. Той, у свою чергу, особистим розпорядженням відрядив до Бреста свого повноважного посла, отця Никифора Кантакузина — колишнього професора університету у Падуї. Одночасно з Никифором до складу православної делегації увійшли екзарх патріарха Александрійського Кирило Лукаріс, митрополит Белградський Лука, єпископ Львівський і Галицький Гедеон Балабан, єпископ Перемишльський і Самбірський Михайло Копистенський, афонські архімандрити Макарій (за дорученням єпископа Веноцького Паїсія), Матвій (від єпископа Мукачівського Пантелеймона), дев'ять місцевих архімандритів, два ігумени, 16 протопопів (протоієреїв) і намісників, понад двісті пресвітерів. Окрім них до Бреста прибуло багато представників православного духовенства з усіх воєводств Речі Посполитої, архімандрити, ігумени і священики, міщани Вільно й Киева, видатні церковні діячі з Московського царства. Православна шляхта, якої хоч і значно поменшало від часу початку полонізації, все ж зібралась на Собор у Бресті у великій кількості, маючи при собі війська, які не поступалися силою бойовим формуванням католицької коаліції. Чималий загін привів Костянтин Острозький, який і відігравав з боку православної партії домінуючу роль на Соборі. Як і інші прихильники православ'я, Острозький був налаштований дуже рішуче. За свідченнями літописців, Брест напередодні Собору мав вигляд оточеного гарматами військового табору.

Від початку стало зрозумілим, що зробити хоча б якісь спроби порозуміння між ворогуючими таборами не вдасться в жодному разі. Вже 8 жовтня, не дійшовши згоди у формальностях щодо проведення з'їзду, Собор фактично розколовся на дві половини — уніатську й православну. Прибічники першої вирішили проводити засідання у церкві Святого Миколая, демонструючи свою зверхність. Представникам православної партії не залишалось нічого іншого, як зібратися в будинку Костянтина Острозького.

У перший же день окремого засідання уніати, на чолі котрих, як і раніше, стояли Кирило Терлецький і Іпатій Потій, без довгих роздумів і дискусій піддали анафемі й прокляли провідників православної партії, заявивши, що їхній собор канонічно та юридично неправомірний. У відповідь на такий крок єпископи Гедеон Балабан і Михайло Копистенський негайно піддали анафемі всіх уніатів, у котре оголосивши їх зрадниками батьківської віри й, відповідно, позбавивши всіх церковних санів. Того ж дня Собор, що засідав у церкві Святого Миколая, прийняв резолюцію про визнання влади папи римського й підпорядкування нової, греко — католицької церкви церкві римо — католицькій. Наступного дня, тобто 9 жовтня, цей акт був урочисто проголошений, незважаючи на те, що частина Собору, тобто ті, хто засідав у будинку Костянтина Острозького, жодним чином не підтримала рішення. У відповідь на проголошення акту злуки православна партія вже 12 жовтня підготувала судовий позов, який мав на меті визнати неправомірність рішення уніатської частини Собору й відновити православну ієрархію. Гедеон Балабан і Михайло Копистенський негайно зробили відповідний запис про це в судовій книзі Володимир — Волинського замку. Запис проголошував, що всі представники православного духовенства, присутні на Соборі, обіцяють усіма силами боротися проти унії. На думку православних єпископів, рішення, прийняте в церкві Святого Миколая, було ухвалене без згоди всього Собору, а тому негайно мало бути скасованим. Після цього православний Собор зазначив: «Ми даємо обітницю віри, совісті і честі за себе і за наших нащадків не слухати засуджених соборним вироком митрополита і владик, не покорятися їм, не допускати їх влади над нами. І стояти твердо в нашій святій вірі і при дійсних пастирях нашої святої Церкви, особливо при наших патріархах, не залишаючи старого календаря, ретельно охороняючи захищений законами загальний спокій і опір всім утискам, насильствам і новизнам, які б стали перешкоджати цілісності і свободі нашого богослужіння».

З подібною до цієї офіційною заявою до короля Сигізмунда III звернувся і князь Костянтин Острозький. Однак реакція польського короля на звернення противників унії була передбачуваною. Сигізмунд, якого небезпідставно звинувачували в симпатіях до ордену єзуїтів і навіть у членстві в Товаристві Христа, був занадто зацікавленою стороною, щоб виконати вимоги православної партії. Ведучи вже кілька років боротьбу з протестантським населенням Швеції, на чийому престолі він перебував ще з 1592 року, король не забував посилювати вплив католицької церкви й на руську частину Великого князівства Литовського. Коли до Сигізмунда III на стіл лягла полум'яна заява князя Острозького про обмеження прав і привілеїв православної церкви та народу руського, він одним розчерком пера позбавив Україну надії на скасування Брестської унії. 15 грудня 1596 року вийшов королівський універсал, у якому йшлося про обов'язкове виконання усіма віруючими та кліром України рішень, прийнятих у церкві Святого Миколая в Бресті.

Не змусили на себе довго чекати й репресії до тих, хто активно протидіяв Брестській унії протягом останніх років. Спираючись на рішення Собору й універсал Сигізмунда III, греко — католицька церковна влада почала переслідувати своїх недавніх опонентів. Першою жертвою цих переслідувань став, одразу ж після підписання акту церковної злуки, посланець Константинопольського патріарха, екзарх Никифор. Польська влада негайно його заарештувала й звинуватила у шпигунстві на користь Османської імперії. Таке несподіване звинувачення на константинопольського екзарха наклали невипадково, адже саме він обумовив хід проведення Собору православної коаліції, спочатку вивівши її із стану розгубленості, а потім додавши канонічного характеру подіям, які відбувались у Бресті. Саме Никифор, з його величезним досвідом і розумом, зумів організувати православних і провести засідання партії противників унії так, що рішення православного Собору отримали законну силу, а уніати були засуджені патріаршою владою у Константинополі. Зусилля Никифора на деякий час нейтралізували успіх унії церков,