Брестська Унія. 1596 - Юрій Володимирович Сорока
Під час синоду, на якому всі інші розглядувані питання стали лише прикриттям основного — складання декларації від православного духовенства польському королю, все було розігране немов по нотах. Декларацію швидко прийняли, і невдовзі Кирило Терлецький виїхав до Варшави, щоб там передати Сигізмунду III таємно прийнятий документ. Ще кілька років ініціатори унії намагались не афішувати задуманого, вийшовши з ідеєю церковної злуки на суд короля і папського нунція Маласпіні в кінці 1594 року. Це відбулось у Кракові, коли представникові Ватикану були вручені так звані Торчинські артикули, із підписами тодішнього митрополита Михайла Рогози та сімох владик. Не гаючись, Маласпіні передав Торчинські артикули до Рима.
Вихідним пунктом цих артикулів, котрі й мали стати догмами нової греко — католицької церкви, були рішення Флорентійського собору, прийняті у 1439 році. За цими ухвалами, духовенство й миряни греко — католицької церкви мали підпадати під вплив папського престолу у Римі й навіть прийняти новий календар. Натомість більшість обрядів нової церкви мала перейти від православної, за винятком хіба питання причастя, яке остаточно мав вирішити папа Климент VIII. Ще однією відмінністю греко — католицьких священиків від римо — католицьких стала необов'язковість для них целібату, тобто обітниці безшлюбності. Були дозволені шлюби між католиками й уніатами, акцентуючи увагу на більш привілейованому становищі греко — католицької церкви щодо православної, для представників якої мішані шлюби, як ми пам'ятаємо, були заборонені. Резолюцією папського престолу уніатським єпископам дозволялось відправляти службу в римо — католицьких храмах і навпаки, католицьке духовенство могло здійснювати свою діяльність в уніатських церквах. Крім того, і це вкрай важливо, уніатські священики могли займати посади в уряді й сенаті Речі Посполитої нарівні з католицьким духовенством.
23 грудня 1595 року на засіданні колегії з 33 кардиналів, яке відбулося в залі Костянтина у Ватикані і на якому був присутній папа Климент VIII, нарешті було урочисто проголошено про закінчення підготовки до злуки двох церков. Єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький прийняли католицьку віру включно з католицьким догматом про походження Святого Духа в тридентському трактуванні, тобто від Отця і Сина. Крім того, вони визнали зверхність апостольського престолу, а римського папу ствердили наступником святого Петра й намісником Ісуса Христа на землі, вчителем і головою усіх християн. Римо — католицька церква проголошувалась Терлецьким і Потієм матір'ю усіх церков, а греко — католицька погоджувалась з усіма анафемами, що їх накладали у Римі з давніх часів. Того ж дня з'явилась папська булла, що отримала назву «Великий Господь». З її змісту було добре помітно, що римо — католицька церква не збирається визнавати свою рівність з уніатами й римська курія схильна розглядати цей акт скоріше як повернення України під владу папи римського, а не підняття престижу української церкви до рівня католицької. Проте на зміст булли ніхто з майбутніх греко — католиків не звернув уваги. На тлі загального піднесення Терлецький і Потій просто не бачили сенсу випинати назовні вузькі місця папської грамоти.
Між тим, справа утвердження унії церков, діставши розголос, одразу ж наштовхнулась на шалений опір православного магнатства України. Першим, хто забив на сполох, став київський воєвода, князь Костянтин Острозький. Ще 25 лютого 1595 року він звернувся з так званим «Оповіщенням», листом до православних людей України. У листі князь пояснював мету унії церков і викривав єпископів, котрі пішли на її укладення, називаючи їх зрадниками віри й землі руської, а також закликав українців боротись проти впровадження унії всіма доступними методами. І хоча позиція князя Острозького ще кілька років тому була, скоріш, на боці церковної злуки, аніж у таборі її противників, сама форма впровадження унії викликала його протести. Князь вважав, що таку важливу для України акцію потрібно обговорювати на Великому соборі, а не серед вузького єпископського кола. Єпископи, з обуренням заявляв Острозький, на фоні небезпеки втратити владу, можуть піти на вкрай негативні умови союзу з Ватиканом. І хоч прихильники унії намагалися зобразити послання Костянтина Острозького як едикт людини, ображеної тим фактом, що від нього ідею унії тримали в таємниці, не допускаючи до вузького кола посвячених, послання князя викликало бурхливу реакцію в української шляхти. її представники, не гаючи часу, провели з'їзд, на якому було вирішено у відповідь на спроби проведення унії з римо — католицькою церквою шукати можливості для зближення з польською протестантською церквою, про що й пішла мова на протестантському синоді, який згодом відбувся у польському місті Торунь.
Не дивлячись на такий опір православної партії, Іпатій Потій і Кирило Терлецький одразу після повернення з Рима, тобто у березні 1596 року, взялись активно залучати на підтримку початої справи шляхту, духовенство й міщанство України, хоча й розуміли, що легкою така справа не буде. На думку українців, унія була не чим іншим, як замахом на їхню батьківську віру, а також спробою насильницького покатоличування й полонізації культурного життя в Україні. Тож не дивно, що паралельно з агітаторами, яких спрямовували прихильники унії в міста й села Галичини, Волині, Київщини та Черкащини, там діяли й люди, які на замовлення православних магнатів і духовенства таврували унію і переконували людей у її неправдивості.
Така боротьба пропаганди призвела до того, що від ідеї створення греко — католицької церкви досить швидко відійшли такі її прихильники, як єпископ Перемишльський Михайло Копистенський, а також львівський єпископ Гедеон Балабан. Саме той Балабан, через конфлікт якого з Львівським Успенським братством і почалися спроби провести церковну злуку Ці два єпископи склали заяву про відхід від засад унії, у якій вони означили свою належність до православної церкви й ні до якої іншої. Крім того, протягом перших місяців 1596 року, під час сеймиків, проведених у Київському, Брацлавському, Подільському, Руському й Волинському воєводствах, православна шляхта склала протести проти впровадження унії. Ці протести було зачитано на засіданні сейму у Варшаві, яке відбулось навесні 1596 року.
На деякий час ситуацію, котра ось — ось погрожувала вилитись у політичну кризу, а можливо, навіть у громадянську війну, було заморожено заявою митрополита Михайла Рогози про те, що для вирішення питання про доцільність унії буде на початку жовтня зібрано
