Брестська Унія. 1596 - Юрій Володимирович Сорока

Наступним із багатьох кроків, що врешті привели до Брестської унії, став Базельський собор католицької церкви, який проходив з 1431 по 1449 рік в швейцарських містах Базелі й Лозанні. Собор був скликаний римським папою Мартіном V для реформування церкви, врегулювання військового конфлікту з послідовниками Яна Гуса в Чехії і возз'єднання Західної та Східної церков. Незважаючи на те, що через раптову смерть папи Мартіна V Собор перетворився на арену запеклої боротьби за папський престол, реальні кроки зі зближення між західною та східною гілками християнської церкви все ж було зроблено. Окрім цього, Базельський собор підтвердив рішення Констанцького собору про верховенство Вселенського собору над папою і патріархом, оголосив про скасування ряду поборів на користь папської курії, а також про регулярне скликання провінційних соборів і свободи церковних виборів. Слід зазначити, що Базельський собор, незважаючи на намагання зблизити Рим і Константинополь, приділив більше уваги подоланню кризи в католицькій церкві і боротьбі з рухом Реформації.

Наступним став Флорентійський собор, який розпочав роботу у Флоренції 1438 року, а завершився в Римі 1445 року. Результатом роботи Собору стало вже цілком реальне зближення католицької й православної церков. Була навіть проголошена так звана Флорентійська унія. Її уклали у Флоренції 1439 року за умов визнання верховенства папи, а також прийняття догм католицького віровчення. Церква, котра мала з'явитись після Флорентійської унії, зберігала обряди Східної християнської церкви. Від попередніх Соборів Флорентійський відрізняло й те, що у його роботі активну участь брали представники православної церкви. Причиною такої активності, безумовно, слугувало значне посилення впливу османських племен, котрі з кожним роком становили дедалі більшу загрозу існуванню Візантійської імперії і, як наслідок цього, православної церкви. На деякий час було забуто суперечки й вирішено об'єднати зусилля з католицьким Заходом задля того, аби вистояти під ударами мусульман.

Однак навіть такі заходи не вберегли Константинополь. Як відомо, існувати Візантійській імперії судилося недовго — уже в 1453 році вона впала під ударами турецького султана Мехмета II, тож зрештою для Константинополя рішення Флорентійської унії залишилися здебільшого на папері.

На відміну від Візантійської імперії, для Великого князівства Литовського й України робота Флорентійського собору мала практичне значення. Саме на цьому Соборі заявив про себе київський митрополит Ісидор, який приїхав до Флоренції як представник Руської православної церкви. На засіданнях Собору у Феррарі, а згодом у Флоренції, митрополит став на бік папи римського й підписав соборне визначення церков. Від папи Ісидор одержав сан кардинала й звання «легата від ребра апостольського» для всіх північно — східних країн. Дорогою додому, в Будині, Кракові та Львові, київський митрополит повідомляв про з'єднання церков і проводив православні літургії у католицьких храмах. Повернувшись після Собору до Москви, яка на той час була частиною Київської митрополії, Ісидор і там розпочав активну роботу із впровадження засад Флорентійської унії. Але тут він одразу ж наштовхнувся на шалений опір московського князя Василя II Темного і московського духовенства. Відомо навіть, що під час літургії, на якій Ісидор на користь Флорентійській унії порушив канони православного богослужіння, князь Василь II виступив із викривальним словом, у якому назвав Ісидора вовком — хижаком, лжепастирем, єретиком, згубником християнських душ і наказав посадити його до в'язниці в Чудів монастир, після чого Ісидор змушений був тікати. Не знайшли підтримки починання опального митрополита також серед католицької ієрархії в Польщі, тож невдовзі він виїхав до Константинополя, де й завершив життя, не зрозумілий сучасниками.

Важливим наслідком Флорентійської унії в Україні після спроб впровадження її Ісидором став поділ Київської митрополії на Московську й Українсько — Білоруську. Саме в Українській митрополії вплив Флорентійської унії частково відчувався до 1501 року й став підставою для Берестейської унії 1596 року.

Наприкінці XV сторіччя католицьким Римом проводяться ще кілька спроб підкорити собі православні конфесії. Такі спроби відбулись у 1470–х і 1490–х роках. Але, слід зауважити, вони не були вдалими. Натомість такі замахи на незалежність грецького обряду викликали значне невдоволення в політичної еліти Московського князівства. У Москві почали серйозно замислюватися над тим, щоб, використовуючи утиски православної церкви католицькою як привід, утрутитись у внутрішні справи Великого князівства Литовського. Після такого втручання Москви спроби запровадити унію було на певний час згорнуто. Православна церква зберегла свій незалежний статус і продовжувала існувати у князівстві Литовському, хоча й перебувала у приниженому порівняно з католицькою церквою становищі.

Пригнічення, що їх зазнавала православна людність Великого князівства Литовського протягом XVI сторіччя, відчувались у всіх без винятку сферах суспільного життя країни. Православні єпископи не мали права входити до складу сейму й сенату Речі Посполитої, а православне духовенство обкладалось різноманітними податками, які були необов'язковими для духовенства католицького. Релігійний культ прихильників грецького обряду зазнавав з боку католицьких верств населення різноманітних кривд і глузувань, а будівництво православних храмів іноді взагалі заборонялось феодалами, незважаючи на офіційний дозвіл.

Не кращою була й ситуація всередині православної церкви. Посади для православного духовенства у Великому князівстві Литовському тепер надавали таким чином, щоб ті, хто на цих посадах перебував, не могли захищати церковні інтереси. Значно частіше посади православних священиків надавали за гроші або певні послуги кандидатів на користь урядовців великого князя. Приблизно в цей же час набула поширення й практика здавання землевласниками православних церков в оренду, на що пізніше багаторазово звертали увагу автори художніх творів історичної тематики. Найчастіше православні приходи потрапляли до рук орендарів єврейської національності, котрі бралися вести справи в маєтках польської і литовської шляхти. Зайве й казати, яким це було образливим для православного населення. Часто — густо українці грецького обряду стикалися з необхідністю платити орендареві гроші за проведення богослужіння у православному храмі, а іноді орендарі заходили ще далі — у приміщеннях православних церков влаштовували господарські споруди й навіть шинки. Не поліпшувало ситуації й те, що уряд Речі Посполитої на такі випадки просто не зважав.

Чинилось немало обмежень й у світському житті православної людності Великого князівства Литовського. їм заборонялось займати більш — менш вагомі посади в уряді країни або в міських магістратах. Перехід віруючих із