«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Він закінчив книгу? — спитав Лежнєв.

— Власне, книгу він і не починав писати. Були тільки заголовки, систематизований матеріал та окремі начерки. Григорій Сидорович дуже обережно ставився до фактів.

— Шкода, що він не написав книгу, — сказав Лежнєв.

— Перед смертю він передав мені деякі матеріали, взявши з мене слово довести книгу до пуття. Але, знаєте, як воно буває: то одне, то друге — все ніяк руки не доходять. Та й сміливість потрібна неабияка. Я ж не письменник — газетяр. І те, чого хотів Дробот, у мене не виходить. Більше збиваюся на описи подій. А події в сорок третьому у нас були такі, що можна писати документальний детектив, розкриваючи таємниці і викриваючи злочинців.

— Кого ж це у вас тут треба викривати? — всміхнувся Лежнєв.

— Чи треба? — перепитав Бадюк і в задумі похитав головою. — Навряд чи варто сьогодні бабратись у чиїйсь старій брудній білизні. Не подумайте, що я надто гидливий. Та чи варто через двадцять п'ять років розповідати молоді, яка знає війну тільки з книжок та кінофільмів, що ось, мовляв, твій покійний батько був негідник, а твоя сива мати колись жирувала з окупантами.

— Так, — погодився Лежнєв, — про такі речі навряд чи треба розповідати. Навряд чи треба, — повторив він, дивлячись на рівне полум'я Вічного вогню, — якщо тільки ці речі лишились у сорок третьому…

Туман розтанув, повітря потроху почало випрозорюватись, і крізь верховіття дерев бризнули сріблясті промені сонця.

— Швидше! — квапив Оскар, сторожко прислухаючись до валування собак.

Всіх затримував Лежнєв, який обшукував убитого Кранца. Олійник, Терьохін і Манукайтіс тримали автомати і гранати напоготові.

— Вас не поранено? — скориставшись із передишки, спитав Оскара Петро Олійник. Після того, що сталося, він почував себе ніяково перед Оскаром і намагався якось загладити колишню упередженість.

— Ні, — відповів Оскар, натягуючи закривавлений шолом. — Це я носа об дерево розбив.

Лежнєв знайшов своє посвідчення і, прихопивши заодно документи та планшет Кранца, мовив:

— Ходімо!

— Сюди, — сказав Оскар, розхиляючи високі кущі і пропускаючи вперед товаришів. — Тут є стежка. Прямо по ній до яру, а там я скажу, куди.

Лежнєв увійшов у зарості четвертим. Оскар був останній. Не встиг Лежнєв ступити й кількох кроків, як позаду забахкали постріли. Лежнєв рвонувся туди, де одразу зіткнувся з Оскаром.

— Спокійно, — сказав Оскар, ховаючи за пазуху свій «вальтер». — Там ця дівиця повернулася. Шмальнула по мені і назад до лісу. Спритна.

— То не дівиця, то значно гірше, — зауважив Петро Олійник, вигулькнувши з гущавини.

У глибокому яру, що губився в хащі, до них приєдналися Терьохін і Манукайтіс. Пройшли яром з півкілометра, коли Лежнєв помітив, що Оскар кульгає. Спершу він тягнув ногу, а потім почав накульгувати.

— Що з вами? — спитав Лежнєв.

— Здається, зачепило судину, — сідаючи на трухлявий стовбур поваленого дерева, прошепотів Оскар. — Але нічого страшного — кістки не зачепило. От тільки кров чомусь не перестає йти.

Аж тепер Лежнєв помітив, що праве стегно Оскара перехоплене поясним ременем.

— Джгут наклав — не допомагає, — наче виправдуючись, пояснив Оскар.

— Чого ж ви не сказали раніше? — насупився Лежнєв, розпорюючи ножем холошу його штанів. Крові було багато, але рана не викликала особливих побоювань. Туго забинтувавши ногу індивідуальним пакетом, Лежнєв спитав:

— Іти зможете?

— Спробую.

Терьохін вирізав палицю, дав Оскарові.

— Спирайтесь на неї. Буде легше.

— Спасибі, — подякував Оскар і прислухався. Від просіки долинало тріскотіння мотоциклів. — Ми всю округу на ноги підняли, — всміхнувся він. — Треба тікати подалі. Але давайте порадимося, куди.

Думка була слушна і вчасна. Лежнєв вийняв з планшетки і розклав на стовбурі дві карти: свою і Кранцову. Німецька карта була точніша, проте яр, у якому вони сиділи, не позначено і на ній.

— Де ми перебуваємо? — поцікавився Лежнєв.

— Тут, — показав Оскар. — Але по цих картах ми далеко не зайдемо. У кого є олівець?

Петро подав йому авторучку. Змірявши коробкою сірників відстань, Оскар наніс на карту яр, виправив інші неточності. Робив він це швидко, наче професійний топограф.

— Нам треба сюди, — Лежнєв показав на карті точку, кілометрів за п'ятнадцять, якщо рахувати по прямій, від місця, де вони сиділи.

— Доведеться переходити просіку, — озвався Петро. — Вона тягнеться до самісінької Русанівки.

Лежнєв і сам бачив, що рано чи пізно їм доведеться перетинати кляту просіку.

— Може, відсидимося тут до ночі? — запропонував Петро.

— Ні, — заперечив Оскар. — До ночі вони намацають яр. Група, яка прочісує болото, неодмінно вийде до нього. Якщо не вийшла ще.

— Не хочеться потикатися на просіку, — признався Лежнєв. — Та, бачу, доведеться. Коли що — прориватимемося в боєм.

— З боєм, то й з боєм, — погодився Петро. — Дев'ять гадів ми сьогодні вже порішили. За Архимовича, до речі, розрахуємося, бо дев'ять негідників за Архимовича — малувато.

— Ми повинні виконати завдання, — перебив його Лежнєв, — не вв’язуючись у бої місцевого значення.

— Ви не знаєте, що зараз у лісництві? — спитав Оскар, показуючи на карті місце на північ від Русанівки.

— Ви маєте на увазі Мисливський замок? — спитав Лежнєв.

— Замком він був до революції, — відповів Оскар, — потім там містилося лісництво і школа механізації.

— За нашими даними, тепер там санаторій для офіцерів, що одужують, — сказав Лежнєв.

— З мисливським клубом і кабаре, — додав Петро.

Оскар замислився.

— Такого роду заклади не дуже пильно охороняються, — наче розмірковуючи, мовив він. — До санаторію чотири кілометри. За годину можна дійти. І просіку не треба переходити. — Він раптом