Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

— Отепер, паничу, — сказав він до мене, — то я й сам не пустив би вас на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грітися.

— А жовтобрюх як укусить, то вмреш? — спитав мій брат.

— Ні, може, й не вмреш... бо в них немає в роті такої отрути, як у гадюки, але вони кусаються зубами гірше за собаку, й пораза, коли він її завдасть, дуже трудно гоїться...

Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелі Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лісом, який гущавиною вкривав увесь східний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в самісіньку воду, перебродячи затоки, то піднімалися на берег і лізли на скелі там, де вони звисали над самою бистриною Дніпра. Довкола панувала тиша, й річка неначе раділа, що позбулася кальної, огидної криги, й світилася на сонці своїми блакитними, прозорими хвилями. Від усього, що було навкруги, віяло супокоєм і пестощами. Здавалося, що в сяйві ранку все умлівало й мовчки прислухалося до пісень вільного пташиного кохання, яке повітрям розносилося понад Дніпром.

Щодалі, то скелі Кічкасу ставали все ближче й, нарешті, годин через дві лоцмани підтягли порона до того місця, де ми мали причалити ще вчора увечері. Звідсіль починався шлях на Олексан-дрівськ, і ми мусили залишати порон. Наш кучер, замість четверика коней, запріг тільки трьох, четвертого ж, буланого, він не зважився брати, бо в нього спухла нога...

Ми щиро попрощалися з Харьком, як із рідним, і виїхали з по-рону.

Після незабутньої першої подорожі мені не випадало їздити повз Кічкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава віддавати в гімназію. Тут на Кічкаському перевозі я знову побачив Харька, що стояв на стерні порона з люлькою в зубах, як стояв і вперше. Підручний Микола став уже парубійком і добре допомагав старому кермувати пороном.

Я дуже зрадів Харькові й почав розпитувати його про полозів.

— Дуже їх зменшується, — мовив Харько. — Людей більшає, і вони винищують полозів... Та й добре роблять. Навіщо така погань на світі?

— Ну, а все ж таки вони ще є?

— Аякже. От позавчора німець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався...

— Що ж, він не мав рушниці?

— Як не мав? Адже він на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тільки й уб’єш, як у голову поцілиш, а як у тіло, то що йому та кулька чи дріб зробить?

Почавши вчитися в Катеринославі, я щороку по кілька разів їздив повз Кічкас і добре знав перевіз. Знав навіть, до якого каміння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де і як його поверне й пустить упоперек річки й до якого місця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усі скелі побіля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному мені довелося вже в 1870 році.

Ще років із семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батьків лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали і нас із собою, так що ми із Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гімназію, ми й у Катеринославі мешкали на одній квартирі й укупі читали книжки.

У перші роки біля мене не було такої людини, щоб пораяла мені прочитати історію моєї батьківщини — України та дізнатися, хто я сам; у гімназії, звичайно, навіть не натякали про це, і я, разом із Семеном, найбільше читав оповідання Майн Ріда та Фені-мора Купера; в хаті батьків теж не було нічого, щоб надало мені національної свідомості. Навпаки, розмовляти в присутності батьків «по-мужичому», себто по-українському, мені суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тільки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмінно до слова «хохол» додавала термін — «проклятий». Але відокремити мене від селян-ук-раїнців у оселі батька було неможливо, й московська мова сходила в мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибігав за ґанок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не вимовляли.

Отож, усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян, й хоча вони були поспіль національно несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею, що оповивала запорожця діда Охріма, й зі словами лоцмана Харька уже трохи збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України.

На третій рік мого пробування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов’язок знати історію того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками я випадково знайшов аж дві історії Малоросії — Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 років знав уже, що малороси — окремий народ, а Україна — поневолений край, спершу поляками, а далі московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України — то моя слава. Через це я хоч і цікавився життям і вчинками запорожців, але все-таки мене більше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда.

Одного разу, під впливом романів того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити і де добути грошей на подорож, коли зненацька мені запала в голову інша думка.

— Чого нам їхати, Семене, до Америки, — сказав я, — залишати батьків і нечесно добувати гроші, коли я знаю поблизу Олександрівська таке місце, де водиться той самий «боа констріктор» чи удав, як і в Америці, такі вовки й вепрі?

Я розповів Семенові про Сагайдачне й про те страхіття, про яке чув од Харька, і мій приятель, хоч і дуже шкодував, що в цьому урочищі ми не знайдемо дикунів, з яких можна знімати скальпи, та все-таки погодився зі мною, що замість Америки можна раніше поїхати на полювання в Сагайдачне.

Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за кілька день