Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Лоцмани тим часом посходили на берег і прив’язували порона до дубів, що рясним лісом, зусебіч, оточили це місце.
Братові забаглося злізти на скелю, що горою здіймалася поміж дубів, щоб подивитися звідти, як б’ється крига об скелі. Почувши про це, я й собі схопився бігти із братом, але мати завернула нас обох до фургона.
— Я чула, — сказала вона, — що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхів і навіть полозів. Нікуди з порона не пущу вас.
У нашу суперечку з матір’ю встряв і Микола, підручний лоцмана:
— А ви, паничі, спитайте у діда Харька... Як він дозволить, то не бійтеся нічого; лізьте прямо на скелю, і ні жовтобрюх, ні полоз вас не зачепить...
— Чому ж це так? — здивувалися ми.
— Бо вони таке слово знають. їхній батько запорожцем були, так навчили їх усяку гадину замовляти. Вони всі, запорожці, були характерники.
— Це і я чув, — сказав брат, — бо дід Охрім, запорожець, що у нас доживав віку, теж, казали люди, характерник.
— Дурний ти, Миколо...— обізвався старий Харько. — Дурний — аж крутишся... Які там характерники? Як чоловік із розумом та неабиякою вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навіть таке, ніби запорожці, як у кого на війні ба-сурмен палить, так той кулю рукою ловить та в нього навкида влучає. Все то вигадки, і ти дітям памороків не забивай. Розумні були запорожці, досвідчені в усьому, духом та волею дужі, от і досягали того, чого нам зась. Та й тільки!.. Ви, паничі, — звернувся він до нас, — якщо справді хочете на скелю, то лізьте безпечно, бо сонце вже сіло, й усі жовтобрюхи поховалися у щілинах на всю ніч. Полози ж у цій, Середній, скелі не живуть, а ховаються по тих скелях, де є печери, або великі розщілини, найбільше по той бік лісу у ске-люватих видолинках. Ато ходімте разом; я подивлюся зі скелі, чи догадався Свирид вирядити дуба на поміч нам.
Трохи заспокоєні мати довірили нас старому Харькові, й ми з братом, радіючи, побігли берегом до скелі, а далі Харько взяв мене за руку й пособляв підніматися на гору, показуючи куди й на який камінь зручніше ставати ногою.
Зійшли ми на самісінький верх скелі. Тут Харько підняв мене від землі й посадив на якийсь рівненький, довгий камінь.
— Отепер посидьте тут, — сказав дід, — де сидів сам гетьман Сагайдачний.
— Це той самий Сагайдачний, — спитав брат, — що про нього співають?
— Той самий. Він ще за давніх часів був козацьким запорозьким гетьманом. І тут на Хортиці фортеці будував, а звідси, з цього каменя, що його люди «Ліжком» звуть (а він у нього справді був, як у цариці престол), то тут він і милувався фортецями й краєвидами...
Перед очима на Дніпрі коїлося щось неймовірне. За переднім крижаним полем, що вже покололося й пішло по обидва боки Хортиці, сунулося друге, неначе ще більше, а слідом — уже третє;
далі ж угору все було біле від криги. Як тільки лід поповз на скелі, що стриміли перед островом, й зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Дніпра йому повертати, на нього набігло друге поле і всім своїм тягарем причавило його.
Мов отара сивих овець, полізли крижані скалки та грудки снігу на камені, піднімаючись на кілька сажнів угору й зі стогоном падали звідти вниз, назустріч новим крижинам, що під натиском задніх повзли вгору. Шум і шерех стояв у повітрі... А згори Дніпра від Кічкасу все насувалися великі крижані поля, надавлюючи на переднє й потопляючи його своєю вагою. Нарешті почулися вибухи. Крижане поле роздвоїлося й попливло обабіч Хортиці, а одна половина навіть так повернулася, що зачепила краєм Дурну скелю й наробила у Прорізі чимало гармидеру.
Згодом лід просунувся нижче Сагайдачного, й Дніпро знову засинів. Тільки на скелях та берегами стояла широка смуга білої криги. Але доки Славутич спромігся скинути тут із себе набридле, кальне покривало, згори знову підступило льодове поле.
— Рушила вся крига з Вовчого Горла, — обізвався Харько. — Тепер нам дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кічкасу.
— От і добре! — скрикнув брат. — Ми тут ночуватимемо з вами, як ночували запорожці, під вільним небом. А ви нам розкажіть, про полозів, тцо ними нас ще змалку лякають.
— Полоз — то великий гад, змій...
— Це той, — спитав я, — що літає? Мені нянька розказувала, що змій прилітав навіть до царя та й украв у нього царівну...
— Ну, то тільки в казках таке розказують... Де таки змія до царя допустять?
— Так він же через димар... через комин прилітає...— запевняв я Харька.
— Не вірте. Хіба ж таки цареві не поставили б такого комина, щоб він зачинявся. Кажуть, правда, люди, ніби є такі змії, що літають. Ось тут, вище Кічкасу, існує велика печера, вона Школою зветься, то там, подейкують, живе, але я власне ніколи того змія не бачив, та й батько мій оповідали, що не бачили і що, може, про них люди брешуть...
— А полозів бачили?
— Полозів не тільки бачив, а й убивав...
— Які ж вони?
— А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.
— Він їсть людей? — злякано спитав я.
— їсти не їсть, а давить. Обів’ється навколо людини та й душить, доки й дух із неї. Та не тільки людей, а навіть волів і коней...
— А не їсть?
— Не може проковтнути. От ягнят і зайців поволі ковтає: так у себе й утягне. Пташину також — яку спіймає... Ось тут берегами — диких качок, гусей тощо...
— Так із пір’ям і ковтає?
— Так, із пір’ям. Я одного через те й убив без рушниці, прямо ломакою. Побачив, що він потяг
