Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Антоне, вибач, я краще, ніж ти, знаю російську. Мені легше буде з ними порозумітися.
І випередив товариша. Так, денікінці! А які коні! Яка зброя! Одягнений в англійську уніформу, як визначив Ярослав, денікінський офіцер, не давши сказати й слова, зверхньо, із зухвалою посмішкою спитав:
— Хто ви ще тут такі будете?
— Українська армія, — без затримки відповів Ярослав і відразу уточнив: — Українська Галицька Армія…
— Господа… — Денікінський офіцер устромив у рот файку. — В місто входить армія генерала Денікіна.
— Ми ніякої армії не пустимо! — машинально скрикнув Вайда. — Київ аж ніяк не належить армії Денікіна.
— Не пустите? — зареготав денікінський офіцер, повертаючи голову до ще двох кіннотників. — Чули, що він сказав? Не пустять… А хто вас питатиме?
Він, не випускаючи з уст люльки, смикнув коня за вуздечку так, що вороний здибився, — по мосту прокалатали копита. Не знати звідки взявся горобець, крутнув голівкою: сів-сів, сів-сів… А Грицан дивився услід вершникам. Довго, тривожно. А поруч так само стривожено стовбичив Вайда.
— Це погано пахне, — сказав Ярослав, коли денікінці перемайнули Дніпро. — У нас нема чим боронитися, вони кинуть на міст такі сили, що зметуть нашу сотню. Що будемо робити?
— Спершу поснідаємо…
— Не дратуй мене!
— Хоч раз послухай…
— Невже тобі зараз щось полізе в писок?
— Нерви… Нерви…
— То нащо нервувати інших?
— Що ж, будемо боронитися…
— До смерті! — не стримував злості Грицан. — Усі поляжемо за нашого славного Петрушевича! — Нарешті вгамував свої емоції.— А якщо, Антоне, говорити без під’юджувань, то треба про все доповісти Кочмарику.
— Мудро. — і погукав свого джуру. — Негайно біжи до штабу бригади! Скажеш отаману Кочмарику, що були денікінці, наміряються перейти Дніпро й забрати Київ.
— Слухаю, пане сотнику!
Грицан тим часом розкоркував флягу з ромом; ковтнули, закурили, мовчали, вдивляючись з натугою в лівий берег. Минула година, друга — денікінці не появлялися.
— Може, зірвати к бісу цього клятого моста? — чи то з досадою, чи цілком серйозно проговорив Ярослав. — За військовими законами це цілком допустимо.
— Без команди? — наполошився Вайда.
— Яка команда?! — у цю мить Грицан був такий рішучий, що вже ладен пустити міст у повітря. — Вони ж роздушать нас, я в цьому не сумніваюся. А втім, дай людям попоїсти. Хай поснідають… перед розгромом. Цікавіше здихати, коли живіт повний…
Тільки стрільці розгорнули одноманітний сухий свій харч, як на мосту, по той бік Дніпра, з’явилася голова денікінської колони.
— Дивись! — Антон смикнув Вайду за рукав. — Слухай, Антоне, то не жарт — посилай ще гінця до отамана Кочмарика, повідом: вони вже йдуть… Кожна хвилина дорога, потім буде пізно.
— Але ж я послав…
— І що з того? Де він? — кипів Грицан. — Чому не повернувся? Звідки гарантія, що не дезертирував?
— Та гарантій ніяких нема… — Вайда задумався. — Ось що! Якщо не заперечуєш, то йди сам. Це надійніше.
— Добре. Згоден.
Мовчки кивнули один одному, як завше, коли треба було на якийсь час розлучатись. І Ярослав з усіх сил подряпався вгору по крутому схилу.
Штаб отамана Кочмарика розшукав з труднощами, але розшукав, — невеличкий будиночок побіля вокзалу. «Щоб легше було втікати», — з якоюсь внутрішньою огидою подумав Грицан. Ординарець, до якого звернувся, був неуважний та метушливий, і Грицанові довелось кричати, що він з передової, що має пильну справу до командувача бригади, а коли той почав щось безглузде випитувати, наче тут усе залежало від нього, різко одсторонив і ввійшов до кімнати. Отаман Кочмарик стояв за столом, френч наопашки. Поруч сухорлявий високий сотник з чорною борідкою, охайною й ретельно підрізаною.
— Ну чому? Чому? — кричав Кочмарик, не звертаючи уваги на Грицана. — Чому нема на карті цього моста?
— Не знаю, — знизав плечима сотник з чорною борідкою. — Я ж карти не складав. Трофейна…
— А хто? Хто знає? — все гнівався отаман. — Трофейна… — Перекривив і додав: — Я бачу, всі ви трофейнії — Пане отамане… — почав був Грицан, бо відчув, що без нагадування не обійтися.
— Що таке? — гаркнув Кочмарик. — Хто ви такий? І яким чином тут опинилися? Хто пустив?
— На мосту, біля Лаври, денікінці…— якомога м’якше, але виразно сказав Грицан, чекаючи якоїсь особливої реакції.
— Знаю! — відрубав Кочмарик, дещо заспокоївшись і одягнувши френч. — Вони йдуть всіма трьома мостами.
— Що накажете робити?
— Хіба армія не знає, що повинна робити, коли наступає противник? — Кочмарик знову роздратувався — Дозвольте йти?
— З Богом!
Повертаючись до дверей, Грицан запримітив, що сотник з чорною борідкою, нахилившись до отамана, щось скоромовкою проговорив.
— Стійте! — гукнув Кочмарик навздогін Ярославу.
Грицан зупинився. Виструнчився. «Хто ж цей сотник?
Щось дуже-дуже знайоме… Принаймні постава…»
— Слухаю!
— Підійдіть… Ви Ярослав Грицан?
— Та ніби він…
— Вас розшукує генерал Тарнавський, — Кочмарик говорив поспіхом, ковтаючи слова; кивнув пальцем на двері.— Зачекайте там!
— Слухаю…
Скрізь було повно людей. І метушня. Грицан ледь найшов вільний стілець, аби присісти. Так що, властиво, сталося? Тебе розшукує Тарнавський… Нащо? Для чого? Але ж на мосту залишився Вайда. Хіба це чесно? «Нема життя без обов’язку… Вдвох одного сну не побачиш…» Однак наказ є наказ. Хіба не однаково, де служити? Невдовзі вийшов сотник з чорною