Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— А навіщо вона потрібна була Авдиторові? Як по—твоєму?

— Так ти… — і Яремкові перехопило подих.

— Еге ж!.. Козацький джасус! — закінчив за Яремка Клюсик. — Оце і все, що я тобі можу сказати. Все інше ти міг би довідатися в Авдитора. Але навряд чи Авдитор тобі хоч щось розповість. Ти ж його знаєш. То й питати не будеш!

— Та вже ж… — неохоче озвався Яремко. А потім глянув на Клюсика і почав витирати сльози.

— Чого ти плачеш, дитино?

— Та — яка там дитина?

— А все одно ж я тебе впізнав!.. То чого плачеш?

— Бо не можу собі повірити… І простити собі не можу, що колись повірив… — І він укляк на коліна, а потім обняв Клюсика, уткнувшись йом}’ у груди мокрим лицем…

Клюсик мовчки гладив його по плечу і посмутнілими очима дивився на море… Зовсім недалеко — його Україна. Як хотілося йому хоч на часинку, хоч на хвилинку опинитися на рідній землі, почути рідну мову, побачити рідні обличчя…

— Яремку, — мовив він трохи не своїм голосом. — Маємо мало часу… Як там твоя сестричка?

— А що їй зробиться? Живуть з Петром, двох дітей уже мають, дасть Бог — то й третє буде, тебе часто згадують — усе Марійка, звісно, та й Петро… Марійка все журиться, що ти так невчасно пішов на той світ…

— Як же так? А вона ж думки читати вміє… А тут і не вчитала, що…

— Може, й не вчитала… А може, щось і вчитала… Але все одно згадує тебе…

— Спасибі їй… Хороша в тебе сестриця, Яремку! Жаль — не мені дісталася!.. Дуже вже ж вона мені до серця припала, — і він торкнувся свого лоба, де колись сяяли аж дві гулі, набиті Марійкою в день їхнього першого знайомства над Дністром.

— Не забув навіть цього? — мимоволі всміхнувся Яремко.

— Таке ніколи не забувається… Аж іскри з очей сипонули. І досі сипляться, як згадаю…

Вони ще трохи посиділи мовчки… Яремко хотів багато розповісти Клюсикові, але розумів, що часу обмаль і нічого не встигнеш…

Одне тільки запитав:

— Ти ж, як я розумію, був у Стамбулі… А чому ти тепер тут?

Клюсик подивився важко.

— Треба, і я тут… Треба було запобігти смерті гетьмана Михайла, треба було ще дещо зробити… Але на цей раз не вдалося… Зрада одного чоловіка, нерозумність і непослідовність другого, гарячковість третього — все це дуже нашкодило нам… А ще більше нашкодить у майбутньому татарам… Не змогли ми відвести біду від них… А втім — будемо думати про майбутнє з надією. Може, потім удасться те, що не вдалося цього року…

— Я знаю, хто зрадник, Клюсику! — похмуро мовив Яремко.

— І я знаю… Тепер він гетьман. Він слухняно робить те, що наказують йому турки й поляки… Але недовго йому гетьманувати. Авдитор довідається — і злетить зрадницька голова…

— Авдитор зараз у Москві… Затримався надовго, не зміг піти з нами в похід…

— Нічого, скоро буде в Києві…

Клюсик поглянув ласкаво. Підійшов до Яремка ближче, обняв.

— Ну, малий, заспівай мені тихенько—тихенько пісеньку на прощання. Коли ще побачимося?

— Не знаю…

— Пісні не знаєш?

— Пісню знаю… Тільки не співається…

— Заспівай, щоб мені веселіше на чужині жилося. Яремко зазирнув в очі Клюсика і тихенько завів:

І Клюсик підхопив:

Скупа сльозина покотилася по його щоці. Хлопці з галери махали руками: скоріше, мовляв. А Яремко нічого не помічав. Він бачив тільки Клюси—кову сльозину. І чув тільки пісню, що лилася з його вуст…

Це — епілог нашої розповіді. Але не епілог подій, які відбувалися 1627–1628 рр. на Україні та в Криму.

Ще будуть битви на кримській землі між військами Шагіна та Кантеміра.

Того ж таки дня, як Яремко і його товариші попливуть на галері до рідних берегів, Шагін—Герай виведе під мури Кафи Кантемірового сина Іштерека. Ось що напише про це пізніший історик: «Один з Кантемірових синів попав у руки Шагіна живий — він наказав стяти його голову під мурами Кафи, на очах старого Кантеміра, що дивився з мурів».

Саме тієї ж години Закривидорога викраде з гарему Шагіна—Герая найкращу наложницю — Гал. ю Шлапаків—ну і, незважаючи на дві рани, понесе свою суджену аж до Арабатської стрілки, а потім стрілкою, а потім через протоку, яка з’єднує Азовське море з Сивашем, переправиться з товариством і Галею на український берег…

Гетьман Мізерниця приведе військо запорозьке на Січ. А там козаки, обурені його зрадою, скинуть Павла Мізерницю з гетьманства, засудять до смерті — і втоплять…

…На березі Дніпровому стояли дві жінки. Що одна—Ганна Дорошенкова, гетьманова дружина, а що друга — то козачка Мокрина Закривидорожиха. Стояли вони по коліна у теплій дніпровій воді й дивилися на південь.

Ганна ще не знала, що вже вона вдова, але серце її чуло біду для себе та своєї родини. Стояла вона й дивилася вдалину, а серце віщувало: більше не побачить вона До—рошенкових ясних очей…

Закривидорожиха стояла і чекала на сина… Та не знала вона того, що