Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
А ззаду мчали козаки, іржали коні і свистіли шаблі — і кожен свист закінчувався хрускотом розрубуваних кісток і зойком та хрипінням…
— Де Закривидорога? — залунав гетьманський голос.
— Я чую, батьку Михайле! — " відізвався Андрій.
— Мій наказ: запалюй! — гукнув на півстепу гетьман. І ніхто з козаків не знав, про що йдеться, — відали тільки ті, хто копав підземний хід та закочував барила з порохом під кафські мури. Зараз ці козаки охороняли вхід до підземелля.
Вчасно, ой, як вчасно дав свій наказ Михайло Дорошенко! Бо ж уже гримлять ланцюги підіймального мосту, відкривається брама фортеці — і ринуть на козаків, що добивають Амурата—баші разом з його п’ятьма тисячами, нові п’ять тисяч затятих вояків!
Швидко мчить кінь—бахмат Урхан, швидко летять за Андрієм його хлопці — всі десять, поранені, потовчені в битві, але живі!.. Треба скоріше доскакати до того відомого тільки їм, козакам Закривидороги, місця, де чаїться вхід у підземелля. Там вони запалять порох, вогонь побіжить до барил під мурами — і держись тоді, розпроклята Кафо!
Але де подівся Мізерниця? Де його полк? Що за дивовижні речі? Адже Мізерниця повинен був, як тільки стемніє, прибути під мури й чекати вибуху, щоб кинутися у пролом! А він не прибув, та ще й пропустив через свої порядки п’ять тисяч турків!.. Холера! Невже турки умудрилися винищити весь його полк? Не може такого бути! Не бездарний полководець Павло Мізерниця, обачніший за будь—кого в війську Дорошенка… Що ж тоді? Зрада?..
Андрій та його хлопці доскакують до входу в вириту козаками печеру, але там уже кипить бій. Яничари, що їх випускають із брами, наткнулися на тих козаків, що рили підземний хід, — і тепер тут гаряче! Не пробитися Андрієві, не прорватися! Хлопців, що прискакали з ним, усього десять, а турків уже більше сотні зібралося біля входу в печеру…
— Гостинський! — кричить Закривидорога. — Запалюй порох! Наказ гетьмана!
— Чую, сто дяблув їм у печінки! — озивається пан Владек Гостинський.
Спалахує порох, на мить осяває постаті тих, що б’ються біля печери зі свіжою землею. Побіг у печеру веселий та швидкий вогонь — і заревіли яничари, зрозумівши, що через якусь там хвилину бабахне над Кафою!..
— О, сто дяблув! — зойкнув знову пан Владек. Кілька яничарів, відкинувши від входу в підземну нору козаків, побігли туди — щоб наздогнати й загасити вогонь. Ну, один би поліз — Аллах з ним, — але ж полізло їх з десяток!
Знову темрява, і знову — битва в темряві…
Де ж усе—таки полк Мізерниці? Хто ж кинеться у проломи, якщо немає тут козаків, яким доручено ще зранку це зробити?!
Струсонуло землею. Зблиснуло, мов при грозі! З нори вилетіли, мов з гарматного дула, безрукі, безногі, безголові тіла яничарів. Під грім вибуху, в сяйві спалах}’, побачили і козаки, і турки, і татари, що мур фортеці в двох місцях піднявся на два десятки людських зростів і, розсипаючись іще на льоту, гепнув униз. Над головами про—свистіли осколки каміння й цегли.
— Алла! Алла! — залунало з боку Шагінового табору. Татари пішли на приступ.
А де ж Мізерниця зі своїм полком?
— За мною! Вперед, козаки, на Кафу! — Закривидорога рвонувся просто на лави яничарів, ошелешених від несподіваного для них вибуху.
Десятеро козаків, що були з Андрієм, пірнули за ним у товпища ворогів. Ті козаки, що відбивалися біля підземного ходу, оговталися й теж поспішили за своїм ватажком. Хто піший, хто кінно, але кожен з одним бажанням: першим увірватися в ненависну Кафу!..
Почувши грім і побачивши два вогняні стовпи над Кафою, Дорошенко припинив переслідування розбитого бьолюка[50] Амурата—баші і повернув своїх козаків назад — на штурм фортеці.
І знову мчали коні крізь ніч, і знову світив дорогу козакам ясний місяць з непорушного неба…
Так куди ж подівся полк Мізерниці? Невже його вирізали яничари?
Гетьман зупинив Сніжка. І справді, де Мізерниця зі своїми людьми? Що за дива?
Повз нього мчали козаки.
— На Кафу! В проломи, хлопці! — ревів гетьман, махаючи лівицею. — Я зараз вас наздожену.
Озирнувся. Уві тьмі, яка була прозорою, побачив своїх охоронців.
— Ану, хлопці, негайно злітайте за ту гору! Якщо Мізерниця там, то нехай негайно веде свій полк куди треба!
— Пане гетьмане! Не маємо права вас залишити на самоті, — озвався старший.
— Залиш зі мною трьох, я з ними наздожену хлопців, а самі хоч під землею, а Мізерницю знайдіть!
— Гаразд, батьку Михайле!
І майнули в ніч. Дорошенко погнав свого Сніжка в напрямку недавніх вибухів. На руїнах мурів спалахували вогники — це стріляли козаки в турків, а турки — в козаків…
— Холера! — вилаявся Яремко. — Там іде бій, а ми, як дурні, тут стоїмо з цим чортовим сеньйором Гаспареоне! Кудись його треба подіти, щоб не розв’язався й не втік!
— А якщо ми йому голову відчешемо? — поцікавився Ляскало.
— Еге ж! І не втече, — погодився Цабекало.
— Слухай, Мехтодю, а ти бачив Дорошенка? — запитав Яремко.
— Не встиг! Треба було вам допомагати!
— От, прости господи! Ну, як же це так?! Там зараз бій, а гетьман нічого не знає про зраду!
— А хто ж знав, що бій буде зараз? Ну, що з’являться яничари й сипахи з боку моря? — ніяк
