Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Нежива рука звисала вздовж тіла, на кожен крок шпигав різкий біль, але зусиллям волі він перемагав його і посувався далі. На розі вулички, що вела до ресторану Кіртага, його осліпило світло фар.
— В машину! Швидше! — наказав з темряви голос Прічарда. А йому, як на гріх, вступила в ноги слабість, не міг зрушити з місця, не мав сили відштовхнутися од стіни. Генрі вискочив на тротуар, підхопив його на руки і, мов малу дитину, посадив у. машину. «Додж три чверті» рвонув з місця, облетів навколо кірхи і вискочив на трасу. «Вілліс» з філерами мчав за ними…
— З богом, мій хлопчику, — генерал Керк поплескав Генрі Прічарда по крутих плечах. — Повертайся з добрим уловом!
Понтон повільно відійшов од причалу. Генрі посміхнувся, підморгнув Федорові й зайшов у палатку. Там на нього мали одягти скафандр. Нове водолазне спорядження, як і обіцяв генерал, прибуло вранці. До обіду його монтували і випробовували Маккольм з механіками.
Федір стояв на причалі неподалік генерала. Нестерпно боліло плече і, ховаючись із своїм болем від очей Керка, він підняв комір плаща. День на озері видався непривітним. З Мертвих гір падали брили холодного, аж синього повітря, здіймаючи невисокі, але пружні хвилі. Понтон хитався і скрипів немилосердно, а палатку на плоту, ніби якийсь велетень, пробував розчавити нігтем. Федір думав про Генрі. Той виявився справжнім другом: всю ніч прикладав йому до плеча свинцеві примочки. Федір зрозумів, що біля будинку адвоката життя йому врятував не хто інший, як Генрі, хоч той ніяк не хотів признаватися. Все посміхався, повторюючи: «Життя тобі врятувала пілотка. І життя, і ключицю…»
— Що, болить? — раптом пролунав над вухом тихий голос Керка.
— Трохи…
— І як ви так необережно? Випасти з машини… Прічарду я завдам перцю за таку їзду. А вам дивуюсь: просив же стримувати хлопця…
— Ви просили, щоб я не дав йому впитись, і я…
— За це я вам вдячний. Але ж ви могли через того навіженого накласти головою…
— Мусив сам бути уважнішим…
З тієї короткої розмови Федір зрозумів, що й тут Генрі виручив його, вигадавши для генерала більш-менш вірогідне пояснення його травми. Чи й справді Керк не знає ще подробиць, а чи лише вдає необізнаного — те з'ясується пізніше. А зараз Федір був задоволений, що не помилився, хлопцеві можна вірити, можна буде скористатися його послугами для зв'язку з Плісейєом. Коли Генрі виконає завдання генерала, йому дадуть відпустку і він поїде на Мюнхенський аеродром, щоб летіти у Штати. Отже, зможе заскочити до Тегарта і передати йому листа. Ні, ще не все втрачено — зв'язок можна і треба налагоджувати. Бойове братство для хлопця виявилось вищим за ті тисячі доларів Сивого Джіммі. Од цих думок Федора знову відволік голос Керка.
— Хелло, Маккольм! — кричав у трубку генерал. — Чого так довго порпаєтесь? Що?! Не чую!
— Десь не контачить телефон, — відповів за капітана моторист, що вовтузився біля компресора.
А на плоту в цей час відбувалась розмова, яку на березі ніхто не міг почути.
— Ну і дме… — хитав головою рудий аквалангіст. — Тайфун, та й годі.
— Мабуть, заштормить… — сказав Генрі, подивляючись на хвилі, що кидали на пліт клапті білої піни.
— Коли хочеш, повернемо до берега, — запропонував Маккольм. — Я скажу, що сьогодні спускатися небезпечно. Може обірватися шланг, та й телефон не працює.
— Що ви, капітане, в гіршу погоду спускались, — заперечив Генрі. — А зв'язок будемо тримати, як раніше, фалою.
— Я б не радив. Тоді ти спускався з аквалангом…
— Незручно якось. Я ж сам… А тепер назад. Справимося, капітане. Це тут продуває, а на глибині спокійно. А ти, рудий, коли що, тягни…
— О'кей.
Прічард повільно йшов у глибину.
З кожним десятком метрів вода ставала ніби густішою. Промінь електричного ліхтаря заледве пробивав темінь. Прічард був на глибині сто п'ять метрів, коли раптом щось схоже на щупальці велетенського спрута вихопилось з імли. Генрі відчув, як мороз пройшов йому поза спиною, але за сигнально-аварійний лінь смикати не поспішав. Скафандр був жорсткий, до того ж він знав, що в цьому озері, та ще на такій глибині, не було навіть риб. Скоро він роздивився: ті щупальці були гілками затонулих дерев. Генрі вирішив, що дно вже десь поруч, проте, як виявилось, дерева плавали, ніби яйце у перенасиченому розчині солі. До дна ще було далеко. З півночі (Генрі орієнтувався по компасу) насувались підводні скелі. На їх уступах лежали кілька ящиків. Прічард смикнув за линву. Це був умовний знак, і там, нагорі, рудий повинен був записати, що на глибині ста двадцяти метрів помічені контейнери, їх було чотири, і про це теж Прічард просигналив. Повернув ліхтар донизу й зрозумів, що дна дістатися не скоро. Придивився і побачив, що на виступі скелі зачепилося ще два ящики з індексом «Б». Знову подав сигнал. Спустився нижче, закріпив на ближчому контейнері кінець каната і просигналив «віра». Контейнер поволі рушив догори. Зачепити другого ящика виявилося непросто. На виступі скелі накопичилося багато мулу, що, потривожений, здіймався тепер хмарою. Безпричинна тривога закралася в душу Генрі. Він просигналив підйом і, відчувши, що закріплений на поясі фал напружився і потягнув його вгору, трохи заспокоївся. Потім він якийсь час