Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Спасибі за щирість.
— Це я тобі вдячний… Якби не ти, перестріляли б нас тоді на лісосіці. Може, й справді вже не побачимось.
— Та що ти?
— Зачекай, я все розумію… Коли бути до кінця чесним, то Керк намагався зробити з мене… але я… Я послав його гуляти по бульвару, поки світять ліхтарі. Давай обнімемось, Теде. Я хочу, щоб ти знав: я ніколи… А Сивий Джіммі… Він мені й на хвіст солі не насипле.
Крайніченко надів пілотку і вийшов. В коридорі помітив метрдотеля.
— Як мені знайти цю вулицю?
— В Бад-Аусзе все просто, камраде, — сказав старий. — Вийдете на дорогу…
— Саме на дорогу мені б і не хотілося виходити.
— Розумію… Ідіть за мною. Я проведу вас через кухню… На вулиці повернете праворуч, до кірхи, а там усе вгору. Будинок Ервіна останній на вуличці. Подзвоніть: довгий, короткий і знову два довгих — це для друзів… Будьте обережні.
— Заждіть хвилину, — раптом зупинився Крайніченко. — Може статися, я не зустрінусь з Плісейсом. То чи не могли б ви передати йому кілька слів од мене? Сподіваюсь, ви побачите його?
— Можливо… — знизав плечима старий.
— Я напишу йому записку.
— Не варто. Кажіть, я все передам.
— Скажіть йому, що те, за чим до мене у Мюнхен приїздив Віктор, лежить під каменем, на якому ми з Зеппом сиділи в ніч останньої нашої зустрічі! Запам'ятали?
— Не хвилюйтесь, камраде, я ще маю добру пам'ять.
Федір збіг сходами і опинився на тихій безлюдній вуличці. Ні ліхтарів, ні світла у вікнах будинків, тільки у жовто-червоне колесо місяця врізається конус кірхи. Пішов швидко, майже біг. Вулиця бралася вгору, і він тут відчув серце. Довелося стишити ходу, та серце не переставало боліти. Пройшов ще трохи і зупинився. Озирнувся — нікого, попереду теж ні душі, але щось його все-таки примусило одійти в тінь ближчого під'їзду. «Зовсім здає мотор…» У цю хвилину чомусь згадалась дивна картина, ніби пам'ять зненацька вивергнула давно забуте: напівтемний підвал, він лежить прив'язаний до крісла, над ним схиляється чиєсь обличчя і голос… Він чує його десь здаля, ніби крізь сон: «Більше не можна… Не витримає серце… Він помре…» Чий він, цей голос? Чому раптом так чітко привидівся цей підвал? Адже нічого подібного я не пам'ятаю… А може, це було не зі мною? Може, хто розповідав? Ні, це було зі мною! Але де? Коли?! Що за люди були тоді поруч? Кому належав цей різкий, скрипучий голос?!»
Біль полоснув мозок так, ніби в скроні і в потилицю вдарили чимось гострим. Задавив у собі стогін, прихилився скронею до холодного каменя. Трохи полегшало. Вже був зібрався на силі, щоб рушати далі, та вгорі, біля останнього будинку, майнула чиясь постать. Подумав, що знову якась маячня в голову лізе, але ось чоловік у світлому плащі і капелюсі з пером, не криючись, вийшов на дорогу і зупинився, відверто заглядаючи у вікна. Потім жестом покликав когось із темряви. За хвилину біля нього став високий на зріст, широкий у плечах молодик. Вони про щось перемовились і рушили вулицею вниз до кірхи. Федір одступив глибше у тінь. Чоловік у плащі щось неголосно говорив, звертаючись до молодого, років вісімнадцяти, хлопця, а той поштиво слухав і весь час озирався на будинок адвоката Хаймерля. Так вони спустилися до кірхи і зникли.
Крайніченко ще хвилин десять стояв, прислухаючись, чи не повертаються назад. Але навкруги було тихо, сонно, мертво. Скрадаючись попід стінами, рушив угору. Кілька разів зупинявся, дослухаючись, але ніщо не викликало тривоги. Ще раз оглянув вулицю, будинок, вікна, потім швидко перейшов освітлений майданчик і натиснув на дзвінок; довгий, короткий і знову два довгих. Прислухався: тихо, ніде не шелесне. Приклав вухо до дверей — ні звуку. Ще раз подзвонив і раптом почув: щось ніби рипнуло. А за хвилину переконався, що до дверей хтось наближається.
— Хто там?
Федір мовчав. У роті пересохло. Не знав, як відповісти на те запитання. Зрештою прошепотів:
— Мені треба Плісейса… Зеппа Плісейса…
— Його нема… — по довгій паузі відповів старечий голос.
— Необхідно з ним зустрітися… Це дуже важливо. Де його можу знайти? Я його товариш…
— Не знаю…
— Відчиніть…
— Приходьте вранці. Буде хазяїн, а я… Мені наказано не відчиняти.
— Я тут проїздом і не можу чекати до ранку.
— Нічим не допоможу вам, пане… Адвокат Хаймерль поїхав до Лінца. Повернеться вранці, отоді й заходьте… — роздратовано мовив старий за дверима. Кроки віддалилися, в глибині коридора рипнули двері і все стихло. З досади Федір ладен був закричати, але нічна німота зупинила його. Доводилося повертатися ні з чим. Знову чекати, мучитися тим чеканням, сподіваючись лише на старого Бруно. Думка про зв'язок ставала для нього прокляттям.
— Ху, чорт, отакий я везучий… — витер пілоткою спітніле чоло і засунув її під погон. Вже було зібрався йти геть, але раптом шлях йому перетнули двоє. Він одразу упізнав їх. Літній був йому неначе знайомий. Він уже десь бачив це суворе, тонкогубе лице. Тим часом молодик дістав з-під пахви залізний шворінь і, набичившись, посунув на Крайніченка.
— Зупиніть його, пане Кіртаг, — спокійно промовив Федір. — Не раджу вам псувати стосунки… Генрі вам того не подарує.
— Бий! — процідив крізь зуби Кіртаг. Шворінь просвистів над вухом і вгруз у плече. Страшний біль розірвав у небі місяць. Стало темно. Що було далі, не пам'ятає. Хто поклав поруч із ним на брук здорованя? Куди подівся Кіртаг? Хто лив йому на обличчя воду? Все відбулося у ті кілька хвилин, коли був без пам'яті. Отямившись, побачив, що зі скроні здорованя, який лежав на землі, юшила кров. Він був мертвий. Навколо