Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— А ці? — Крайніченко кивнув у бік «вілліса», що саме виїздив на автотрасу. Генрі глянув у дзеркальце заднього огляду, однак «вілліс» з філерами вже не викликав у нього злості.
— А що вони нам? Хай дивляться, як ми з тобою будемо гуляти, хай захлинаються слиною від заздрощів.
Машину Генрі припаркував так, щоб її було добре видно з вікон ресторану. На другому поверсі, коли зайшли до зали, він показав метрдотелю на столик біля вікна і попрямував до нього.
— Сідайте, прошу… Сьогодні я сам буду вас обслуговувати, містере Генрі. Чи знає вже Ільза, що ви…
— Ні, — кинув Прічард.
— О, спішу повідомити їй про ваш приїзд. Вона буде рада. Ви так рідко у нас буваєте…
— Бруно, принесіть нам чогось випити.
— Коньяк, віскі? Є міцна «Смирновська».
— Спочатку пляшку доброго вина, а вже потім…
— А казав — не п'єш? — здивувався Федір.
— То в будні, а у свята… — Прічард змовницьки підморгнув метрдотелеві.
Бруно схилився в поштивому поклоні і потупцював на кухню.
— А вони й справді взялися за нас, — сказав Генрі, помітивши, що у їхньому «доджі» вже нишпорять філери. — Паскуди! Чого їм треба?
— У них служба така: за ким приставлять, за тим і… Генерал не любить програвати. Він і мене просив, щоб я за тобою доглянув.
— То й ти, як вони?
— Ні, я трохи інакше, — посміхнувся Федір. — Я щось на зразок няньки. Просив, не дати тобі сьогодні напитися, бо, мовляв, завтра ти не зможеш відробити ті десять тисяч.
— Це на нього схоже.
— Не хотів тобі говорити, але коли ти пішов… Керк не підписав наказ про твою відпустку.
— Як не підписав?! — стрепенувся Генрі.
— Відклав до завтра.
— Не вірить. — Прічард насупився, спохмурнів.
Підійшов старий Бруно, помацав чорного метелика на шиї.
— Перепрошую, панове, на вас чекають в кабінеті.
Генрі важко підвівся, і вони рушили за метрдотелем.
Федір, якого ні на мить не полишали думки про Зеппа, нараз зупинився, придивляючись до якогось пана, що сидів за столиком біля невеличкої естради.
— Що, зустрів знайомого? — спитав Генрі.
— З потилиці ніби на Зеппа схожий…
— Нічого спільного, Зепп худий, жилуватий, а цей ледве не лусне.
— А в якому ресторані ви з ним зустрілися? — поцікавився Федір.
— Тут, у Кіртага…
— Сьогодні нам, здається, не пощастило. Зепп не казав, де живе?
— Говорив… Та я… Знаєш, яка у мене дірява пам'ять. Десь недалеко звідси… Бруно, — звернувся до метрдотеля Генрі, — ти часом не знаєш, де живе той австріяк, якого я зустрів тут минулого разу?
— Ви маєте на увазі Зеппа Плісейса?
— Так, саме його, — підтвердив Федір.
— В Зальцкаммергуті його знають всі, проте жоден чоловік вам не скаже, де він живе. Однак заждіть… Коли про Зеппа питаєте ви, містере Генрі, ви, що разом з ним були в Дахау… Я спробую декого попитати… Прошу, заходьте до кабінету, — старий прочинив двері.
На порозі їх зустрічала Ільза. Стояла в святковому рожевому платті, вся червона від хвилювання і дивилася на Прічарда, немов кролик на удава. Спершу вона нікого іншого не бачила, але коли трохи оговталась і глянула на Крайніченка, зблідла і закам'яніла ще більше. Прічард сприйняв усе, що відбувалося з Ільзою, за вплив своїх парубочих чар. Підійшов, торкнувся губами її щоки і ледве не силою примусив дівчину підійти до Крайніченка.
— Знайомся, Ільзо… Це — Тед, мій друг… Ми з ним…
Дівчина раптом кинулась з кабінету, ледве не збивши з ніг старого Бруно, який з'явився у дверях.
— Що з нею? — спитав у метрдотеля Прічард.
— Не знаю… Проте, коли дозволите, я… — Старий зачовгав до виходу. Та на порозі, згадавши, що мав сказати, зупинився. — Ось тут адреса… Спробуйте, може, вам пощастить. Бо я не знаю, чи ночуватиме сьогодні Зепп у Ервіна. Йому доводиться бути обережним і зараз… В Зальцкаммергуті ще багато таких… Ну, ще залишилися ті, що тримали і вас у Дахау. Візьміть.
Старий простягнув шматок паперової серветки з адресою Ервіна Хаймерля. Федір узяв папірець.
— Дякую вам, камраде Бруно…
— О, камрад… Партизан, макі… Мій син був у загоні Гайсвінклера. То були справжні хлопці. Вони в горах, а ми тут… Ми теж не сиділи склавши руки. А потім Гайнц… його повісили за два дні до капітуляції… — Старий витер серветкою зволожілі очі. — Пробачте, я зараз. Лише довідаюсь, що це сталося з нашою Ільзою.
— Щось її наче вкусило, — кинув незадоволено Генрі. — І чого це вона… злякалась?
— Вона впізнала мене… — сказав Федір.
— Тебе? Але чого вона має тебе боятися?
— Це давня історія, Генрі… Думаю, мені краще піти…
— Ти що? А вечеря… Ти ж голодний.
— Нічого, не помру. Піду, може, справді побачуся з Плісейсом.
— А філери?
— Не турбуйся. Вони чекатимуть, доки ти не вийдеш звідси. А ти вже зачекай тут на мене. Домовились?
— Ну, хай так, але… Ми ж збиралися з тобою…
— Нічого… Без мене вам буде краще… Хіба ти не розумієш, що я тут зайвий. — Федір взявся за пілотку. — Не хвилюйся, я швидко повернусь.
— Це твоя справа. Можеш і не повертатися. Зрештою, чого б тобі і не послати до біса
