Три мушкетери - Олександр Дюма
— Гадаю, панове, вам не бракуватиме ні втіхи, ні слави, — мовив Атос — Я влаштував для вас чудову прогулянку; перед вами смачний сніданок, а он там — ви самі можете це побачити крізь бійниці — п'ятсот душ глядачів, які вважають нас безумцями або героями, так чи інакше — дурнями, які дуже схожі один на одного.
— Ну, а таємниця? — спитав Д'Артаньян.
— Таємниця полягає в тому, — відповів Атос, — що вчора ввечері я бачив міледі.
Д'Артаньян саме підносив до рота склянку, але коли почув слово «міледі», рука його затремтіла так, що він мусив поставити склянку на землю, аби не розлити вино.
— Ти бачив свою друж…
— Тсс! — перебив його Атос — Ви забуваєте, мій любий, що ці добродії не знають, як ви, моїх сімейних справ. Так, я бачив міледі.
— Де саме? — спитав Д'Артаньян.
— Приблизно за два льє звідси, в корчмі «Червоний Голубник».
— О, тоді я загинув! — мовив Д'Артаньян.
— Ну, я б цього не сказав, — заперечив Атос — Зараз міледі вже має залишити береги Франції.
Д'Артаньян полегшено зітхнув.
— Зрештою, хто вона така, ця міледі? — спитав Портос
— Чарівна жінка, — відповів Атос, пригублюючи пінисте вино. — Сто чортів! — вигукнув він. — Цей паскудник-корчмар підсунув нам анжуйське вино замість шампанського, гадаючи, що нас можна обдурити!.. Авжеж, — повів Атос далі, — чарівна жінка, яка була дуже прихильна до нашого друга Д'Артаньяна. Та він чимось її образив, і от вона вирішила помститися йому: місяць тому підіслала до нього вбивць, тиждень тому спробувала його отруїти, а вчора ввечері випросила в кардинала його голову.
— Як! Випросила в кардинала мою голову? — вигукнув Д'Артаньян, збліднувши.
— Свята правда, — ствердив Портос — Я чув це на власні вуха.
— Я також, — додав Араміс.
— Коли це так, — пригнічено мовив Д'Артаньян, — то марно боротися далі. Краще вже я пущу собі кулю в лоб і відразу покінчу з усім.
— Цю дурницю ти завжди встигнеш зробити, — зауважив Атос — Та не забувай: вона — непоправна.
— Але мені не минути загибелі, маючи таких могутніх ворогів, — відповів Д'Артаньян. — По-перше, незнайомець із Менга; далі — де Вард, якого я тричі поранив шпагою; потім — міледі, таємницю якої я випадково розкрив; і, нарешті, кардинал, якому я став на перешкоді в його помсті.
— І що з того? — мовив Атос. — Кінець кінцем їх лише четверо, і нас також четверо, отже — один проти одного. Тисяча чортів! Якщо вірити знакам, що їх подає Грімо, ми зараз матимемо справу з набагато більшою кількістю ворогів. Що там сталося, Грімо? — гукнув Атос — Зважаючи на серйозність становища, я дозволяю вам говорити, мій друже, але прошу бути небагатослівним. Що ви побачили?
— Загін.
— Скільки чоловік?
— Двадцять.
— Хто вони?
— Шістнадцять саперів і чотири солдати.
— За скільки кроків?
— Кроків за п'ятсот.
— То ми ще встигнемо доїсти курку й випити по склянці вина за твоє здоров'я, Д'Артаньяне!
— За твоє здоров'я! — підхопили Портос і Араміс.
— Гаразд, за моє здоров'я! Хоч я й не певен, що ваші побажання принесуть мені велику користь.
— Стривай! — сказав Атос — Аллах великий, як кажуть послідовники Магомета[204], і майбутнє в його руках.
Вихиливши склянку й поставивши її біля себе, Атос неквапливо підвівся, взяв перший-ліпший мушкет і підійшов до бійниці.
Портос, Араміс і Д'Артаньян зробили те саме. Що ж до Грімо, то він отримав наказ стати позаду чотирьох друзів і перезаряджати мушкети.
За хвилину з'явився гурт людей. Вони йшли вздовж вузької траншеї, що правила за хід сполучення між бастіоном і містом.
— Хай йому грець! — вигукнув Атос — Бракувало ще нам мати клопіт через якихось городян, озброєних кирками, заступами й лопатами! Досить було Грімо подати їм знак, і вони забралися б геть. Я певен: ці небораки дали б нам спокій.
— А я маю щодо цього сумнів, — сказав Д'Артаньян, — бо щось вони прямують до нас аж надто рішуче. До того ж, там не тільки городяни; з ними йдуть бригадир і четверо солдатів, озброєних мушкетами.
— Це тому вони такі рішучі, що не бачать нас, — зауважив Атос.
— Правду кажучи, — вигукнув Араміс, — мені просто гидко стріляти в цих бідолашних городян.
— Поганий той священик, — мовив Портос, — який жаліє єретиків[205].
— Справді, — погодився Атос — Араміс має слушність. Я піду й попереджу їх.
— Якого біса ви надумали? — вигукнув Д'Артаньян. — Вас уб'ють, мій любий Атосе.
Та Атос, пустивши повз вуха ці слова й ставши в проломі з мушкетом в одній руці та капелюхом у другій, гукнув до солдатів і землекопів. Ті, вражені його появою, зупинилися за півсотні кроків од бастіону.
Атос шанобливо вклонився й крикнув:
— Панове! Я й мої друзі снідаємо зараз на бастіоні. А що ви самі знаєте, як неприємно, коли вам перебивають сніданок, то ми просимо вас, якщо вже вам і справді конче треба побувати тут, зачекати, поки ми доснідаємо, або прийти сюди трохи пізніше, коли, звичайно, вам просто не спаде на думку рятівна ідея покинути бунтівників і разом з нами підняти келих за здоров'я французького короля.
— Стережись, Атосе! — вигукнув Д'Артаньян. — Хіба ти не бачиш, що вони ціляться в тебе?
— Ta бачу, бачу, — відповів Атос — Але ці городяни так погано стріляють, що не влучать у мене.
Тої ж самої миті пролунало чотири постріли. Але кулі, пролетівши повз Атоса, розплющились об каміння навколо нього.
Чотири постріли одразу ж прогриміло у відповідь. Проте вони були набагато влучніші, ніж постріли нападаючих: троє солдатів упали мертвими, а одного землекопа було поранено.
— Грімо, другий мушкет! — наказав Атос, усе ще стоячи в проломі.
Грімо негайно виконав наказ. Портос, Араміс і Д'Артаньян знову зарядили свої рушниці. За першим залпом пролунав другий: бригадир і два землекопи лягли на місці, решта кинулися навтьоки.
— Вперед, панове! — скомандував Атос.
Вискочивши з-за стін форту, четверо друзів побігли до поля бою, підібрали чотири мушкети та спис бригадира і, певні, що втікачі тепер не спиняться аж до самого міста, повернулися на бастіон з трофеями.
— Перезарядіть мушкети, Грімо, — наказав Атос — А ми, панове, сідаймо доснідувати й кінчати розмову. На чому ми зупинились?
— Я пригадую, — сказав Д'Артаньян, дуже зацікавлений тим, куди саме має вирушити міледі, — ти
