Три мушкетери - Олександр Дюма
— Мій любий Атосе, — спитав він, — зробіть ласку й скажіть, куди ми йдемо.
— Як бачите, ми йдемо на бастіон, — відповів Атос.
— А що ми там робитимемо?
— Ви ж чули — ми маємо там поснідати.
— А чому ми не поснідали в «Гугеноті»?
— Бо нам треба поговорити про дуже важливу справу, а в «Гугеноті» повно людей, які тільки те й роблять, що приходять та виходять, вітаються та чіпляються з розмовами. В корчмі не можна спокійно порозмовляти й п'ять хвилин. Тут принаймні, — Атос показав на бастіон, — ніхто нам не заважатиме.
— Але мені здається, — сказав Д'Артаньян з тією розсудливістю, яка так природно поєднувалася в ньому з хоробрістю, — мені здається — ми могли б знайти для розмови якесь зручне місце в дюнах, на березі моря.
— Де б усі побачили, що ми зібралися вчотирьох, після чого за якихось чверть години кардиналові шпигуни доповіли б йому, що ми про щось радимось.
— Авжеж, — мовив Араміс, — Атос має слушність: «Animad vertuntur in desertis»[203].
— Пустеля, либонь, підійшла б нам якнайкраще, — озвався Портос, — та де її знайдеш?
— Немає такої пустелі, де б птах не міг пролетіти над головою, де риба не могла б випірнути з води, де заєць не міг би вискочити з нори, а я далеко не певен, що і птахи, і риби, і звірі — всі вони не стали шпигунами кардинала. Тож краще буде все-таки докінчити нашу справу, тим паче що відступитися від неї нам уже ніяк, а то ми зганьбимо себе. Ми побилися об заклад несподівано, це не могло бути задумано нами заздалегідь, і я не вірю, аби хтось відгадав його справжню причину.
Щоб виграти наш заклад, ми мусимо протриматися на бастіоні годину. Або нас атакують, або цього не станеться. Якщо нас не атакують, ми матимемо час на розмову, і ніхто нас не підслухає, бо, ручуся, стіни цього бастіону не мають вух. Якщо ж нас атакують, ми все-таки зуміємо поговорити про наші справи і, до того ж, обороняючись, ще й уславимо себе. Отже, ви самі бачите — все складається для нас на добре.
— Воно-то так, — мовив Д'Артаньян, — але нам не минути кулі.
— Ет, мій любий, ви чудово знаєте, що найнебезпечніші кулі — зовсім не ті, які посилає нам ворог, — відповів Атос.
— І все-таки, як на мене, в таку експедицію годилося б узяти мушкети, — обізвався Портос.
— Ви дурень, друже Портосе; навіщо тягти на собі зайву ношу?
— Стаючи віч-на-віч з ворогом, я зовсім не вважаю, що добрий мушкет, дюжина набоїв та споряджена порохівниця були б мені зайві.
— А хіба ви не чули, що сказав Д'Артаньян? — заперечив Атос.
— А що він сказав? — спитав Портос.
— Д'Артаньян сказав, що в нічній атаці вбито вісім чи десять французів і стільки ж ла-рошельців.
— Ну то й що?
— Їх не встигли пограбувати, чи не так? Адже всі були заклопотані важливішими справами.
— І що з того?
— А те, що ми матимемо їхні мушкети, порохівниці та набої і — замість чотирьох мушкетів та дюжини куль — півтора десятка рушниць і сотню набоїв про запас.
— Атосе! — вигукнув Араміс — Ти справді велика людина! Портос кивнув головою на знак того, що цілком згоден з Арамісом.
Але Д'Артаньяна ці докази, здавалося, не переконали.
А втім, Грімо теж, либонь, поділяв сумніви юнака, бо, побачивши, що всі вони йдуть у бік бастіону, — а він досі в це не вірив, — смикнув свого пана за край камзола.
«Куди ми йдемо?» — жестом спитав Грімо.
Атос показав на бастіон.
«Але, — вів далі тією самою мовою мовчун-слуга, — нас там уб'ють».
Атос звів очі й руки до неба.
Грімо поставив кошик на землю, сів біля нього й заперечливо похитав головою.
Атос витяг з-за пояса пістолет, перевірив, чи добре він заряджений, клацнув курком і приставив дуло до вуха Грімо. Грімо зірвався на рівні ноги.
Атос знаком наказав йому взяти кошик і йти вперед.
Грімо підкорився.
Єдине, чого Грімо досяг цією хвилинною пантомімою, було те, що з ар'єргарду загону він перейшов до авангарду.
Наблизившись до бастіону, четверо друзів обернулися.
Понад триста солдатів юрмилися біля воріт табору, а трохи віддалік стояли пан де Бюзиньї, драгун, швейцарець та четвертий учасник закладу.
Атос скинув капелюха, надів його на вістря шпаги й помахав ним у повітрі.
Глядачі відповіли на його привітання багатоголосим «ура», що долинуло аж до стін бастіону.
Після цього четверо друзів зникли всередині бастіону, де на них уже чекав Грімо.
XVII. Рада мушкетерів
Як і сподівався Атос, на бастіоні не було нікого. Лежали тільки тіла вбитих французів та ла-рошельців.
— Панове, — сказав Атос, узявши на себе командування експедицією, — поки Грімо накриватиме на стіл, зберімо всі рушниці та набої. Водночас ми зможемо й поговорити про те, задля чого сюди прийшли. Ці добродії нас не почують, — додав він, показуючи на вбитих.
— Ми могли б скинути їх у рівчак, — зауважив Портос, — оглянувши, звичайно, спершу їхні кишені.
— Авжеж, — мовив Атос, — це справа Грімо.
— То нехай Грімо обшукає їх та перекине через стіни, — сказав Д'Артаньян.
— Ні в якому разі, — відповів Атос, — вони можуть нам придатися.
— Ці небіжчики можуть нам придатися? — здивувався Портос — Та ти з'їхав з глузду, любий друже!
— «Не судіть нерозважливо!» — застерігають нас Євангеліє та пан кардинал, — сказав Атос — Скільки мушкетів, панове?
— Дванадцять, — відповів Араміс
— Скільки можна зробити пострілів?
— Десь із сотню.
— Це більш, ніж нам потрібно. Зарядімо мушкети.
Друзі взялися до справи. Коли вони скінчили заряджати, Грімо знаками доповів, що сніданок готовий.
Атос зробив схвальний жест і показав на сторожову вежу, де, як зрозумів Грімо, він мав нести варту. А щоб Грімо було не так нудно там стояти, Атос дозволив йому взяти з собою хлібець, пару котлет і пляшку вина.
— А тепер — до столу, — запросив Атос.
Усі посідали на землю, схрестивши ноги, наче турки або кравці.
— Отже, Атосе, — сказав Д'Артаньян, — тобі вже нічого боятися, що нас підслухають. Сподіваюсь,
