Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Але так хотіли їхні вожді.

— Це правда. Але звичайний воїн не зобов’язаний мати таку ж думку, як і його вождь. Потай вони проти. А коли я бачу, як вони розмовляють між собою, то з виразів їхніх облич розумію, що говорять про мене, хоч і не кажуть нічого, що могло б мені не сподобатися.

— Мені, до речі, теж так здається. Але ми не повинні цим перейматися. Щó б вони не думали чи не говорили, це нам не зашкодить. Ми маємо справу з Віннету, Інчу Чуною і Ншо-чі, а на цих трьох нарікати гріх.

Тут він мав рацію. Віннету і його батько допомагали мені в усьому, а індіанка схоплювала мої бажання на льоту, не встигав я ще навіть висловити їх. Іноді вона вгадувала ці бажання раніше, ніж я сам встигав про це подумати, і йшлося здебільшого про такі дрібниці, на які мало хто звертає увагу. З кожним днем я відчував до неї все більше вдячності. Вона була уважною, спостережливою і вміла слухати. Окрім того, я помітив, що вона вчилася від мене, і я дуже втішився, що свідомо чи несвідомо став її учителем. Коли я говорив, то вона не зводила очей із моїх губ, а коли я робив щось, то вона зараз же робила те саме, навіть якщо це суперечило законам її племені. Здавалося, що вона живе тільки для мене, для моєї зручності, для того, щоб я почувався добре, і турбується про це більше, ніж я сам, бо мені навіть не спадало на думку намагатися мати більше комфорту, ніж інші.

Увечері четвертого дня робота була завершена, і я запакував вимірювальні прилади у ковдри. Потім ми зібрали решту речей, і наступного ж ранку вирушили в дорогу. Вожді вирішили їхати тим же шляхом, яким Сем привіз мене сюди.

На третій день подорожі ми виїхали на порослу травою рівнину, на якій де-не-де виднілися чагарники. Звідси добре було видно околиці. А це завжди є неабиякою перевагою на Дикому Заході. Ніколи не знаєш, кого можеш зустріти, і тому краще довідатися про присутність інших людей завчасу. Аж раптом ми зауважили чотирьох вершників, які їхали нам назустріч. Це були білі. Вони також нас помітили й зупинилися, не впевнені, наближатися до нас чи, навпаки, — намагатися уникнути зустрічі. Тридцять індіанців на дорозі — не велика приємність для білих, якщо їх тільки четверо, а до того ж вони не знають, до якого племені ті належать. Але, мабуть, їх заспокоїла присутність білих, бо вони врешті зрушили з місця й поїхали в нашому напрямку.

Вони були вбрані як ковбої та озброєні револьверами, ножами і гвинтівками. Коли вони наблизилися до нас на відстань двадцяти кроків, то зупинили коней, задля порядку взяли в руки готову до пострілу зброю і крикнули нам:

— Добрий день, мсьє! Нам тримати пальці на курках, чи у цьому немає потреби?

— Добрий день, джентльмени! — відповів Сем. — Забирайте геть свої пукавки, ми вас не з’їмо. Чи можна довідатися, звідки ви прямуєте?

— Від старенької Міссісіпі.

— А куди?

— В гори, до Нью-Мексико, а звідти — до Каліфорнії. Ми чули, що там потрібні пастухи і платять їм краще, ніж там, звідки їдемо.

— Може, це й правда, сер, але перед вами ще неблизький шлях до омріяних посад. А ми спускаємося з гір і хочемо потрапити до Сент-Луїса. Скажіть, будь ласка, дорога зараз вільна?

— Так. В усякому разі ми не чули про жодні перешкоди. Але навіть як вони є, то вам нема чого боятися, адже вас багато. Чи, можливо, червоношкірі джентльмени не їдуть з вами?

— Тільки ці двоє воїнів із їхньою донькою та сестрою. Інчу Чуна, вождь апачів, та його син Віннету.

— Що ви таке кажете, сер? Червоношкіра леді, яка їде в Сент-Луїс? А чи можна довідатися ваші імена?

— Чому б і ні? Ми чесні люди, нам нічого приховувати. Мене звати Сем Гоукенс. Це мої товариші Дік Стоун і Вілл Паркер, а поряд зі мною хлопець, що зветься Вбивча Рука, бо він одним ножем заколов ведмедя ґрізлі й кулаком може повалити додолу найсильнішу в світі людину. Але у вас, мабуть, теж є імена?

— Звичайно. Про Сема Гоукенса ми чули, про інших джентльменів ще ні. Мене звати Сантер, і я зовсім не такий знаменитий вестмен, як ви, а звичайний собі ковбой.

Він назвав імена своїх трьох товаришів, які я не запам’ятав, запитав щось про дорогу, і вони поїхали собі далі. Коли вони зникли з поля зору, Віннету запитав у Сема:

— Навіщо мій брат так багато розповів про нас цим блідолицим?

— Не слід було цього робити?

— Ні.

— Не розумію чому. Нас ввічливо запитали, і ми так само відповіли. Сем Гоукенс завжди так робить.

— Я не вірю цим блідолицим. Вони були ввічливими лише тому, що нас було у дев’ять разів більше. І мені не подобається, що ти сказав їм, хто ми такі.

— Чому? Думаєш, це може зашкодити нам?