Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Вертаються, – сказав Петр з надією в голосі. – Навіть не попрощалися з нами.
– Поки що перуджанців ще цілком достатньо для того, щоб розірвати нас на шматки, – зітхнув капітан д’Обере.
Незабаром і решта, кінні й піші, безладно розсипаними групами рушили до міської брами, звідки зовсім недавно вийшли бойовою колоною, яку Петр гордо називав своїм військом і яка, здобувши Страмбу, мала допомогти йому підкорити весь світ, залишилося чоловік п’ятнадцять-двадцять, і серед них шестеро вершників. Перуджанці стояли без руху, немовби ще й досі про щось радилися, а потім раптом швидко почали наближатися до двох самотніх чоловіків – Петра і капітана д’Обере.
– Сидіть і не вставайте, хай вони не думають, що нам кортить довідатися, що вони хочуть нам повідомити, – сказав капітан д’Обере.
Алессандро Барберіні їхав попереду, – очевидно, він був визнаним речником перуджанців, які залишилися; охайний юнак Акілле теж був серед них. Алессандро Барберіні вдавав із себе веселого й привітно кивнув Петрові й капітанові.
– Я зробив усе, що було в моїх силах, аби умовити хлопців, що їхній обов’язок – залишитися на службі у вашої високості, але марно, – повідомив він, під’їжджаючи. – Та я, разом зі своїми найближчими друзями, залишаюся вірним своєму слову й чекаю дальших наказів вашої високості.
– Небагато ж вас залишилося, – сказав капітан д’Обере, поволі зводячись на свої довгі ноги. – Навіщо ви нам тепер потрібні?
– А ось навіщо, – відповів Алессандро Барберіні й, розмахнувшись списом, щосили увігнав його капітанові д’Обере в груди.
Петр завив так, наче спис пронизав його власне тіло; тієї ж самої миті перуджанські дикуни накинулись на нього і в один мент зв’язали йому руки за спиною, а капітан д’Обере, який упав на стовбур виверненого бурею дерева, тим часом поволі сповзав на землю, аж поки уткнувся в неї сталевим гостряком списа, котрий ззаду вийшов йому між лопатками.
– J’ai bien dit ça, – простогнав він, коли Алессандро Барберіні, впершись ногою йому в груди, витягував спис із рани. Потім з рота йому вдарила тоненька цівка крові, очі закотилися, голова впала на плече, і він віддав Богові душу.
«J’ai bien dit ça» – такі були останні слова капітана д’Обере. Це означало: «Я ж казав». Бо капітан д’Обере був людина проста й не мав схильності до ефектних передсмертних висловлювань.
– Навіщо ти це зробив, навіщо ти це зробив, ти, виродку, ти, недолюде? – кричав Петр, опираючись і відштовхуючи тих, хто його тримав.
– Бо він нам тільки заважав би, – сказав Алессандро Барберіні, усміхаючись. – А ще я хотів йому віддячити за всіх тих лобуряків, лайдаків і шмаркачів, якими він мене почастував. Зате ви, високосте, можете принести нам великий прибуток, бо, крім вас, є ще один герцог Страмби, справжній, і, на відміну від вас, він не сидить без гроша й буде нам вдячний, коли ми приведемо до нього вашу високість живою, гарненько, на налигачі, наче вола, якого тягнуть на заріз. – Показавши на вбитого капітана батіжком, він сказав: – Зарийте це падло.
– Будь проклятий цей світ! – кричав Петр, задихаючись від глибоких і страшних схлипувань, які не міг у собі притлумити. – Будь проклятий, проклятий!
– Ahimé! Ahimé! Oh! Madonna Santissima aiutatemi! [156] – глузливо бідкався Алессандро Барберіні. – Гарненького героя ми взяли в полон, нічого сказати! Але на вашому місці, високосте, я не проклинав би цей світ, бо в вашому становищі ви вже на ньому довго не порозкошуєте. – І він двічі уперіщив Петра батіжком по обличчю. – Ось тобі, собако, за виродка й за недолюда. Подякуй іще, що так дешево відбувся. А тепер нагору, до Страмби. Avanti![157]
Так почалася Петрова мука.
Він ішов пішки між двома вершниками, Алессандро й Акілле, який пересів на його коня; руки в нього були зв’язані за спиною, на шию було накинуто мотузку, обидва кінці якої перуджанці прив’язали до своїх сідел, але не ця ганьба, не це приниження, не цей безславний і гротескний програш завдали йому нестерпного болю і розпуки, а смерть і тільки смерть капітана д’Обере; на саму лише думку про те, що він більше ніколи його не побачить, що більше ніколи не почує його французьких лайок і сентенцій, що більше ніколи не сяде з ним до столу, щоб поласувати paupiettes, бо доброго капітана д’Обере вже немає в живих, серце його так стискалося, що він ледве дихав і йому не хотілося вже нічого, тільки вмерти й нічого не відчувати. Пов’язка на голові знову просякла кров’ю, міцно зв’язані руки затерпли, і його била така люта пропасниця, що він мусив стискати щелепи, аби не цокотіти зубами. А перуджанці рухалися швидко, не розбираючи дороги, були веселі, жартували й баляндрасили, бо не сумнівалися в тому, що їх чекає щедра винагорода, і підганяли свого бранця ратищами.
Пізньої пообідньої години, коли вони вже перетнули кордон страмбського герцогства, Петр несподівано побачив Ізотту в одежі послушниці – вона стояла край дороги й показувала йому язик; потім селянин, який сидів на ослиці, обернувся на папу й простяг Петрові ногу, щоб він її поцілував; за хвилину вони вже проходили крізь стрій знайомих людей, котрі зливалися й щезали, щоб знову з’явитися в іншому місці; вони щирилися, робили безглузді жести й показували Петрові сідниці – серед них був єзуїт з жовтими
