Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра
Абу-ль-Гасан забув геть про все на світі. Схилившись до сина, він лагідно вичитував йому:
— Хлопчику мій дорогий, скажи, чому Ти ніколи ані словом не прохопився про те, який звір був той мерзенний Махмуд Алі?!
Хлопець закусив губу й мляво знизав плечима:
— Гадаю, татусю, ти й так мав зі мною багато клопоту. Зрештою, якби я пішов од цього, то, певно, мені перепадало б од іншого майстра…
— Але ж яка то потвора в людській подобі!..
— Мабуть, він не владен у своїх вчинках, татусю. Коли настає літо й на вулиці гаптарів усі задихаються від спеки, жирний піт заливає Махмудові Алі руки й псує гаптування. Тоді він ненавидить увесь світ. Проте люди вважають, що він весела мавпа, й Махмуд Алі не може навіть вилаятись, як це зробив би хтось інший. Отже він скаженів, а я діставав стусанів…
Абу-ль-Гасан уперше почув, що його наймолодший говорить так до ладу; й далебі йому раптом здалося, що з ним розмовляє не дитина, а мудрий старець. Він взагалі не пам'ятав, щоб досі розмовляв з Гасаном про щось серйозне. Адже Абу-ль-Гасанові вистачало часу хіба що запитати малого про те чи інше. Та й від старших синів він вимагав короткої і конкретної відповіді. Купець вважав, що Гасан нерозумне дитинча, з яким можна хіба що пожартувати.
Тому Абу-ль-Гасан тепер вирячив очі, дивуючись з розважності синочка. А ще більше тому, що в хлопцевім голосі не відчув ненависті до ката.
Це вже занадто. Зачудованими очима дивився він на лікаря, наче благав пояснити, що сталося з його дитиною. Заклопотані справами батьки завжди мало знають своїх дітей.
Але старий лікар тільки мружив очі й далі варив ліки. Потому налив ті ліки до склянки з водою, дав хлопцеві випити і сказав:
— А тепер ляжемо, герою, й усе проспимо!
Хлопець скривився, але послухав. Лікар кивнув батькові, й вони удвох вийшли на легеньку, підперту колонадою у маврітанському стилі, галерею, що утворювала ніби коридор над подвір'ям, — з одного боку відкритий, а з другого сполучений багатьма дверима з велетенським приміщенням. Мовчанку порушив хакім:
— Коли б я був каді Ахмед-ефенді, то засудив би тебе, пане Абу-ль-Гасане, за катування власного сина!
— Мене?! — здивувався старий Гасан.
— Насамперед тебе! Спочатку тебе! Хіба не дав тобі аллах п'ятьох синів, щоб ти нарешті навчився бути батьком? Чи, може, тебе так обсіли злидні, що ти з дітьми вмер би з голоду, якби щотижня тільки на годину забув про своє збіжжя та про горщики, повні срібла? І оту годину приділив своєму майбутньому? Авжеж. Хіба майбутнє людини ховається в коморі, яка може згоріти, або в його скрині, по яку бодай завтра чи післязавтра може прийти вояк, щоб покласти її до ніг князя, бо падишахові аж кортить розпочати війну, а грошей зась? Колись араби вірили, що чоловік безсмертний лише доти, поки на землі живуть його нащадки: сини та онуки… Не мати синів було для араба найвищою карою. Без них не було йому спасіння. Ти тверезий торговець, і тому я кажу тобі про це. Правда, араби були тоді поганці, вони поклонялися ідолам, і в центральній молитовні в Мецці було триста ідолів, бо кожне арабське плем'я мало свого бога, якому приносило жертви. Але нерозумно гордувати людьми, які були неосвічені. Поглянь! Величезна територія, що має назву Аравійський півострів, як ти знаєш, з давніх-давен вкрита пустелями. І саме несприятливі умови спонукали арабів до тривалої боротьби за шматок хліба. Тут суворіше виховували синів, ніж у будь-якій іншій країні. Тут не лінувалися, бо на цій землі мало-хто був справді багатий. Племена воювали між собою, і часто переможені залишали бідну батьківщину, щоб шукати прожитку деінде.
Сірійці, фінікійці та інші славетні народи й держави нашого семітського роду виникли в Західній Азії з отих передарабських давніх племен. І довго ще потому нащадки синів аравійської пустелі дивували світ всіляким мистецтвом, як, наприклад, давні фінікійці — судноплавством.
Ти зрозумів тепер, чому я сказав, що ти занедбав власне майбутнє, яке для кожного з нас — це наші сини? Зрозумів, чому тебе мали б покарати, як суддя карає непутящого банкіра, що, пустившись берега, розтринькав золоті, дані йому на схов?
Абу-ль-Гасана ще ніколи так не лаяли. Він ішов наче мокрий півень. Мовчав, тільки в канцелярії каді Ахмеда-ефенді проказав:
— Хай буде щасливий ваш день!
— І твій… — відповів Великий Каді.
Потім Абу-ль-Гасана запросили дати свідчення. Кінець кінцем з нього зняли обвинувачення в тому, що він нехтував батьківськими обов'язками.
Урядовий лікар, хакім Хаджа-Ісмаїл-Бу-Дерба-ель-Суса-ефенді — таке його повне ім'я — прокинувся о п'ятій годині пополудні й квапливо заходився вбиратись у великий білий бурнус — вовняний рясний плащ з марокканським каптуром біля коміра. З палацу він вийшов у супроводі особистого слуги і попростував широкою вулицею. З моря дув сильний північно-західний вітер, і старий хакім притьмом натяг каптур на свою чорну єгипетську офіційну феску.
Вони дійшли до мечеті Мекилового сина, а там їм показали марабутів будиночок.
Слуга хакіма пішов повідомити про прихід свого пана, але невдовзі повернувся. Святий кудись пішов годину тому, а в будинку була тільки чорна перелякана рабиня, в якої сьогодні пропав син: мовляв, утонув. Марабут саме пішов просити допомоги в кавассів…
— А чи не сказала тобі, Саїде, ця бідолашна жінка, як звуть її бешкетника? — всміхнувся лікар балакучому слузі.
— Гадаю, що…
— Карембу, так?
— О, мій ефенді — всевідаючий!
— За те, що ти, пройдисвіте, надто брехливий, я мав би тебе власноручно втопити в затоці, бо отакий слуга не робить хазяїнові честі. Але за мене це зробить, напевне, добрий аллах, якого ти щойно образив. Та з ним уже ти порозумійся сам.
Ефенді був сьогодні в чудовому настрої.
— Мій милосердний добродію! — злякано заволав Саїд. — Ти кажеш про умертвіння свого бідолашного слуги жартома — а що, коли який-небудь злий дух почує і сприйме твої слова як наказ для себе?
— А чи я не знаю свого Саїда? Хіба хто чув, щоб злий дух, надриваючись, тяг пройдисвіта через усе місто, аби намочити його в морі? Гадаю, що досі в Тріполі нічого такого не сталося з жодним негром…
Раптом хакім замовк. Якась думка сяйнула йому, й він забурмотів:
— О боже! Адже Карембу теж негр. І він справді був би перший (принаймні як я знаю за свої сімдесят років), хто загинув би у цих хвилях без явного насильства…
І хакім мовчки ввійшов
