Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра

— Амулет? — насупився здивований марабут.

— Коли ти даси мені торочку від твоєї шовкової хустини, — багатозначно сказав капітан добірною старогрецькою мовою, — то цього буде досить, аби мої добрі хлопці повірили в диво!

— Чоловік, який розмовляє великою мовою Платона?..

— Я сам, звичайно, не вірю в амулети, високошановний, хоч знаю чимало твоїх побожних братів, які збагатіли, торгуючи таким магічним товаром, учений пане! Але капітан — це тільки батько, який веде своїх синів у вир битви, а тому прошу торочку, щоб звеселити серця моїх синів…

— Забобоном. Так ти, певно, хочеш сказати? — розсердився старий.

— Та віддай йому всю хустину, — озвавсь усміхаючись лікар. — Адже є забобонні люди… Приміром, моє лікарське мистецтво дехто вважає забобоном, і тільки знання минулого стверджують нашу науку. Сьогоднішнє вчення про природу нащадки колись спалять у вогнищах як блюзнірські забобони мракобісів. Вони висунуть свої здогади, припущення, частина яких згодом одпаде, і залишиться самий досвід…

— Дякую! — подав капітан руку мудрому лікареві.

Марабут поблажливо усміхнувся й зняв з шиї гарну червону хустку.

Капітан обернувся до матросів, що скупчилися на поштивій відстані, змахнув хустиною й, оддаючи її офіцерові, вигукнув:

— На щоглу капітанського містка!

Офіцери та ті, що стояли попереду, вишикувалися і врочисто, немов бойовий стяг, здійняли шовкову хустку на флагшток вітрильника.

Коли офіцери й матроси пішли і на палубі лишився тільки капітан, лікар наважився запитати:

— На скільки днів ти вирішив одкласти відплиття, ель-раїссе?

— Відкласти відплиття? Як це розуміти?

— А так, — встряв у розмову молодий мулла, — буря, яка цього вечора шаленіє у відкритому морі…

— Яка буря? — здивувався капітан.

— Ну, отой скажений шквал, — пояснив поважно старий марабут.

— Той шквал мене не обходить, — байдуже відповів капітан. — Дме сильний вітер, а нам такий і потрібен. Це значить, що ми попливемо, не витрачаючи часу на маневрування…

— То ти, ель-раїссе, не боїшся брати на борт наших друзів? — схвильовано спитав молодий мулла.

Капітан усміхнувся:

— Що ж, я маю плисти в безвітря? Якщо ви боїтеся моря, то мандруйте на віслюках! А я куди більше боюся піску, що забиває вуста й мало не душить мандрівника…

Мічман перервав капітанову промову, нагадавши, що вже десять годин. Він одвів мандрівників до кают і звелів служникові принести на вечерю смажених курчат. Капітан порадив гостям лягти спати, щоб не чути відплиття.

І хлопці, страшенно втомлені, слухняно вмостилися на койках і одразу блаженно поснули.

Коли ж корабельний слуга розбудив їх, був уже день.

— Чого тобі? — спитав Гасан.

— Час обідати.

За столом у їдальні сидів капітан. Він був у доброму гуморі.

— Буря полегшила нам роботу…

— Вітер дме на південь, — зауважив малий Гасан, глянувши в ілюмінатор на сонце, що пробивалося крізь хмару. Море було вкрите хвилями з білими гребенями.

— Чудово, хлопче, північний вітер дме на південь! — похвалив його капітан.

— Але ж ми пливемо до суходолу! — з жахом проказав Карембу.

— Оскільки вже минув полудень, а ми пливемо із швидкістю кількох вузлів ось уже десять годин з дванадцяти, то чи не зможете ви, хлопці, вирахувати мені, коли ми дістанемося до берега? — серйозно запитав перший офіцер.

— Якщо й справді дме північний вітер, — зацікавлено промовив марабут, — то я теж не розумію, що ви робите з усіма вашими вітрилами!

— У тім-то й справа, що ми напнули не всі вітрила, а тільки ті, що з навітряного-боку, та ще й регулюємо їхню дію кермом і тримаємо корабель під певним кутом…

— Значить, ми пливемо, хоч і уповільнено, проте на захід?

— Але вітер потроху змінюється, — озвався капітан.

— Він незабаром поверне на захід, — побажав йому Гасан.

— За годину ми відчуємо східний вітер, — сказав перший офіцер.

— І повернемося до Тріполі! — вигукнув Набула.

— Ні, такого не станеться. Інакше що ж нам скажуть у Тріполі?

— Тут стільки вітрил, що недосвідченому годі й розібратися! Чи то й справді, ель-раїссе, ви можете так повернути їх, щоб корабель плив проти вітру? — зацікавився марабут.

— На жаль, ні…

— А що ж ти робитимеш, коли зміниться вітер?

— Те, що й цієї хвилини.

— Ти опиратимешся вітрилами на вітер, але попливеш дроти нього! — прохопився Набула.

— Невже я не казав, що можу змінювати напрям сили вітру лише на дев'яносто градусів? Але якщо поставити перед вітром перепону…

— То попливемо на північний захід або на південний захід, до Африки або до Італії!

— Я не маю ніяких справ у Італії! Отож, коли я хочу кинути якір у Сусі в північно-східному Тунісі, то спершу повинен обрати на карті пункт десь на північний захід звідти. Діставшись того пункту, я запрошки оберну кермо, напну вітрила з підвітряної сторони й попливу до Суса південно-західним напрямком…

— То ти знову маневруватимеш проти вітру! — вигукнув Гасан.

— Атож, нічого іншого мені не лишається, та й то якщо погода не зіпсується зовсім.

Коли капітан пішов, товариство ще довго сиділо, розмовляючи. Раптом корабель накренився, й співбесідники попадали. Сміх іще не вщух, коли двері до їдальні відчинилися й знову захлопнулися. Речі, які лежали на полицях, покотилися на підлогу. Серед цього сум'яття ніхто не встиг підхопити склянки, і вони розбилися об стіну.

Всі намагалися вхопитися за канапу. Але в цю критичну мить канапа, вдарившись об низенький столик, поїхала по здибленій підлозі, потягнувши за собою килим, пуф і марабута, що досі сидів на пуфі, схрестивши ноги.

Коли б не капітан та двоє офіцерів, що вбігли до каюти, тільки-но корабель накренився, канапа добре б причавила старого до стіни.

Хлопці теж покотилися по підлозі, боляче вдарившись головами об стіну. Море ніби цього тільки й чекало. Воно хлюпнуло на хлопців з ілюмінаторів три-чотири джбани крижаної води. А ті, хапаючись за гулі, знову зареготали.

— Вітер змінився! — весело вигукнув Гасан, тримаючись за голову та з'їжджаючи по підлозі, немов по ковзанці.

— Ти гадаєш, він і справді змінився? — засміявся Карембу, хапаючись за Гасана.

— Та це ж байдуже, треба лише вміти лавірувати! — мудро зауважив Бабула і тільки-но встиг вхопитися за друзів, як корма здибилася і хлопці полетіли шкереберть.

— Вгадайте, куди ми йдемо? — закричав Карембу.

— Капітан ясно сказав, що на північний захід!

— Де там, діти! Ви помиляєтесь! Ми мчимо на південний-південний захід!

— Бісмалах! Скільки тут, власне, стін?

Раптом двері розчинилися й хряснули Бабулу по плечі; Бабула зойкнув, і вмить його геть усього обілляло з ілюмінатора.

— Хоча б зачинили оті вікна, коли надворі йде дощ! — кричав Бабула, стріпуючись, наче мокрий пудель.

Але перш ніж друзі встигли послати Бабулу до всіх чортів,