Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра

Отак сказав той, кого в місті звуть Бабулою, бо не знають його справжнього благородного берберського імені — Ташша.

Вже з того, як розумно десятилітній порадив вісімнадцятилітньому, можна судити, що Бабула був не дурний.

Отож, сім років тому прийшовши до Тріполі і зупинившись перед гладким корчмарем, який смажив на рожні двох жирних баранів та варив у горнятках юшку з баранячих голів, Ташша не поцікавився, скільки коштує шматок чудової печені, а спитав у корчмаря:

— Корчмарю, хто продає в місті оті варені баранячі голови?

— А хто б мені став продавати їх? — недбало відповів корчмар цікавому підліткові.

— А що б ти сказав, якби я взявся робити тобі таку послугу?

— Що б я мав казати, коли б ти взявся?

— А скільки потрібно баранячих голів, аби наварити юшки стільки, щоб продавати її цілий день?

— Ого, чимало! Але ж не можу я купити в різника, приміром, тридцять баранячих голів тільки для того, щоб наварити з них юшки, — адже ці голови потім треба викинути!

— Ні, ти, корчмарю, таки скажи: скільки тобі потрібно голів щодня?

— Гадаю, що сорок голів. Але що ж я з ними потім робитиму?

— А хіба я не сказав, що прийшов взятися продавати їх?

— То ти хотів би щодня приходити тільки по ці варені голови? — здивувався нетямущий корчмар.

— А чому б і ні? Я знаю багатьох людей, які залюбки їдять варені баранячі голови, і я один з них…

Тепер у хлопця було власне підприємство. Адже він уродився мудрим, дарма що не має ще бороди і не знає премудрості святого письма. Він матиме тепер не тільки пристойний заробіток і притулок у корчмаря, а ще й досхочу м'яса. Пастух у пустелі лише двічі на рік дозволяє собі такий бенкет, як тепер Бабула має щодня.

Потім Бабула дістав свої десять срібняків. За п'ять купив біле вбрання, а ще за три — дивовижну бронзову тацю. Тацю Бабула наглянув у антиквара.

Проте антиквар правив за тацю п'ять срібняків. Довелося торгуватися аж до вечірньої молитви. Нарешті Бабула поклав на прилавок чотири монети й заприсягся: коли пожадливий купчик не залишить йому з батьківської спадщини на щастя один-єдиний срібняк, то Бабула оддасть жаднюзі й цей останній, але разом з отим останнім срібняком нехай переступить поріг купецького дому сирітський проклін.

Антиквар перелякався і віддав Бабулі ще один срібняк, аби той, ідучи, благословив дім старого.

Городяни ніяковіють перед величною, незрівнянною простотою бедуїнів — вільних синів пустелі, схожих у своєму лахмітті на прадавніх королів. Вони розповідають про бедуїнів та про їхню магічну силу безліч нісенітниць. Всі міські жителі добре відчувають, що бедуїни мудріші, простіші, суворіші та бідніші за них.

Отак Бабула почав продавати баранячі голови першого ж дня, як прийшов до міста. Ні про що інше він і не мріяв.

Коли ж хлопець подружився не на життя, а на смерть з Гасаном та Карембу і ті поцікавилися, чого це він, наче раб, працює на корчмаря, то Бабула відповів:

— Я змалку прагнув пізнати життя міста. А щоб пізнати його, немає ліпшої роботи, як сидіти щодня три години на підмуркові найвищого суду — адже там перуть бруд цілого міста. Та ще й навпроти височить палац князя, замок дея та палац губернатора. Хіба ж не так? А оскільки я ніколи не вигукую нічого іншого ніж «голова!», то завжди чую, про що балакають люди, коли входять до тих чудових будівель і виходять звідти.

Слово честі, коли б у моїй нікчемній шкурі сидів начальник поліції Мірза-ефенді, то за тиждень він довідався б про людей та про їхні лихі заміри більше, ніж знає разом з усіма своїми кавассами[15]. Але він сидить далеко, у розкішних палатах, і тому ніколи не дізнається про те, що розповідають люди!

Та Бабула не жертвує своєю молодістю заради цікавості. Він сказав своєму братові, щоб той через вісім років прийшов до Тріполі шукати його. Бабула так міркує про це:

— Цих семи або восьми років цілком досить, щоб пізнати все добре й погане у цьому славнозвісному місті. За вісім років і я, мабуть, назбираю дещицю на верблюдичку, щоб повернутися до своїх у пустелю й вчинити так, як я порадив братові. Коли ж брат не прийде, то я знатиму, що недобре порадив йому і моя порада коштувала йому життя. Коли ж він прийде — розповім йому, що взнав у місті я, і почую од нього, що знає він. А тоді вже ми дамо собі раду.

Але сьогодні Бабула побачив таке, що йому не привиділося б навіть у химерному сні. Хіба ж міг він із свого спостережного пункту біля двору найвищого суду не побачити малого Гасана, коли того проніс до палацу сам Ахмед-ефенді?

Бабула ні в кого нічого не питав. Він знав, хто вбивця: тільки Бабулі Гасан розповів геть усе… І саме Бабула порадив Гасанові лишитись у того негідника. А тепер, глянувши на бездиханне Гасанове тіло, хлопець уперше в житті відчув докори сумління… Охоплений жахом, він дивився на цей звичайний світ очима людини, яка не може нічого збагнути.

Ніхто не знає, що не той мерзотник, а він, Бабула, своєю риб'ячою порадою призвів до вбивства цієї дитини!

(Рибу Бабула вважає за найдурніше створіння).

І тільки тоді, коли палацова брама найвищого суду тихо зачинилася перед скам'янілою юрбою, Бабула стріпнувся, наче мокрий мисливський собака, і помчав геть від палацу.

Він підбіг до головної брами, що вела до просторого базарного кварталу саме тоді, коли військо почало розганяти схвильованих городян, які намагалися вирвати з рук нізаму[16] ремісників із вулиці гаптарів. Гаптарів було ув'язнено всіх до єдиного як співучасників злочину — мовляв, вони не перешкодили вбивцеві.

Бабула одразу збагнув ситуацію й зрозумів, що через натовп до Хлібного ринку він уже не дістанеться. Тож хлопець кинувся бігти манівцями.

Геть знесилений, проте без будь-якої пригоди, Бабула таки дістався до Хлібного ринку, а там і до широко відчиненої брами великого подвір'я розкішного купецького дому Абу-ль-Гасана. Подвір'я скидалося на заїзд під час ярмарку: на ньому клячіло з тридцять сірих верблюдів, носії розв'язували ланцюги, розплутували сіті, знімали з сідел важкі лантухи збіжжя й, зігнувшись під їхньою вагою, прямували на внутрішній двір.

Нарешті Бабула опинився на внутрішньому дворі, але при вході наштовхнувся на