Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Огота нічого мені не відповів, Хонані також промовчав. Я став спускатися зі скелі, а вони пішли слідом за мною, але згодом відстали, і далі я пішов сам. Коли вони повернулися в табір, Хонані підійшов до мене і сказав:

— Потошо, це дуже великий ведмідь, і Огота наражає себе на страшну небезпеку! Мені здається, що ми завтра вранці мусимо супроводжувати його і разом з ним заховатися за щитом і чекати ведмедя.

— Хонані, — заперечив я, — умови полювання ти знаєш не гірше від мене. Огота сам піде на ведмедя. Ми з тобою проведемо його тільки до скелі, а звідти стежитимемо за ним.

— Гаразд, — озвався Огота, — але оскільки ведмідь дуже великий, то я дозволю собі взяти не тільки лук і стріли, а й рушницю Хонані. З рушницею я заховаюся за щитом і чекатиму ведмедя.

— Сам Касик Літа затвердив правила цього полювання, — заперечив я. — Він заборонив брати рушницю. Або ти візьмеш лук і стріли, або не підеш на ведмедя.

— Ха! Розумію! — закричав Хонані. — Ти проти нас! Ти хочеш, щоб перемога дісталася тому наваху!

— Ти помиляєшся. Я хочу, аби Огота додержав усіх правил, — відповів я.

Вони не сказали більше ні слова.

На світанку я розбудив обох, і ми почали спускатися з гори. На сході зайнялася заграва, коли ми підійшли до скелі. Я порадив Оготі хутенько сховатися за щитом, але він не поспішав виконати мою пораду. Нарешті зійшло сонце, і ми побачили, що ведмедя нема біля туші оленя, якого я вбив. Тільки тоді Огота спустився зі скелі й поволі попрямував до щита.

Сороки й ворони вже злетілися до туші, шуліки кружляли над нею. Два койоти вибігли з лісу і заходилися гризти кістки. Раптом вони потягнули носом повітря і дременули на схід.

— Пазуристий іде, — сказав я Хонані.

Цієї ж миті на просіку вичалапав ведмідь. Підступивши до туші, він обнюхав її з усіх боків і знехотя почав відривати шматки м’яса. Ввечері він досита наївся і не встиг зголодніти. Ми слідкували за ним і не могли зрозуміти, що робить Огота, чому він не стріляє, коли ведмідь повертається до нього широкою спиною. І раптом ми побачили Оготу; він спритно ліз рачки на схід і через кілька хвилин щез у лісі.

— От і кінець полюванню! — вигукнув я.

Хонані відповів не одразу.

— Це надто великий ведмідь, — сказав він нарешті. — Я певен, якби ти був на його місці, то також не зважився б у нього стріляти.

Я промовчав і замислився, бо не знав, що б я зробив, коли б сидів за щитом. Ми дивилися на пазуристого. Він наївся і подибав на захід, до лісу. Тоді до нас підійшов Огота. Він ні слова не сказав, навіть не глянув на нас.

— Чому ти не стріляв у нього? — запитав Хонані.

Огота не відповів.

— Ти не витримав іспиту. Кінець полюванню! — мовив я, а Огота кивнув головою. — Але якщо тобі щось там заважало, ти можеш спробувати ще раз.

Огота похитав головою.

— То рушаймо додому! — сказав я.

Ми почали спускатися з гори. На просіці побачили оленів та індиків. Хонані і я випустили кілька стріл, але жодна не влучила в ціль. Ось чому ми повернулися так пізно».

Потоша закінчив свою розповідь. Запала мовчанка. Нарешті Насітіма звернувся до мене:

— Сину мій, через три дні ти підеш у гори і вб’єш пазуристого!

Я саме дивився на Потошу — він похитав головою. Він не схвалював цього рішення. Він сам не зважився б іти на пазуристого. Чи міг сподіватися на успіх я, недосвідчений стрілець! Я лаяв себе за те, що кинув виклик Оготі. Мене паралізував страх, коли я думав про полювання. Тієї ночі я майже не заплющив очей.

Вранці, коли ми снідали, прийшов Кутова і сказав Насітімі:

— Самайо Охкі, я дуже стурбований. Нашого мисливця супроводжуватиме Тетя із клану Вогню. Його вибрали порадником.

— Ха! Це лукавий чоловік! Ти мусиш стежити за ним. Я знаю, що він ладен на все, аби зганьбити мого сина.

Важко було в мене на серці. Я знав, що Тетя ненавидить мене.

— Ми будемо триматися з ним ніби з нашим другом, але ока не спускатимемо з нього, — обізвався Кутова.

Насітіма прискіпливо подивився на мене й сказав:

— Сину мій, ти не хочеш іти на полювання?

— Не хочу, — відповів я. — Я боюся пазуристого. Але хоч би як я його боявся, я знаю, що повинен його вбити.

— Ти добре сказав. Ми зробимо все, щоб тобі допомогти. Ти можеш узяти мій лук і стріли. А зараз ходімо! Щоранку ти вчитимешся влучати у ціль, а ввечері наш Касик Літа розказуватиме тобі історію народу тева і наші давні легенди.

Ми спустилися до річки — Насітіма, мій брат і я. Щоб наконечники стріл не притупилися, ми взяли замість мішені міцно скручений віхоть трави. В Насітіми лук був дуже тугий, і я ледве згинав його. Того ранку я стріляв погано. Наступного дня справи в мене пішли краще, а вранці третього дня майже всі мої стріли влучили в ціль, і Насітіма лишився задоволений.

— Ти стріляєш не гірше, ніж я, — похвалив він.

Вечорами ми із Самотнім Шпилем ходили до Касика Літа. Я вчив дивні молитви та обряди тева, які мені давно кортіло знати. Це були мої перші кроки до святилища — ківи. Касик розповів нам історію народу тева. Ось послухай:

— Під нами знаходиться милий, прекрасний підземний світ. Колись там жили тева. Багато літ тому вони знайшли дорогу нагору, і ця дорога вивела їх на землю. Вихід із підземного світу — Сіпапу лежить на північ від нашого пуебло.

Коли люди піднялися на землю, було холодно й темно, і вони зупинилися, налякані й приголомшені. Але невдовзі на небі з’явився наш Батько-Сонце і виявив свою ласку до перших тева. Він розділив їх на два гурти — на Людей Літа і Людей Зими і призначив їм вождів — Касика Літа та Касика Зими. Людей Зими він послав на схід, у холодні прерії, де водяться бізони, а Людям Літа звелів іти на південь, у теплу долину Ріо-Гранде. Минуло багато років, і Люди Зими також прийшли у цю долину. Щоб тева жили весело й щасливо, Батько-Сонце привів із підземного світу двох чоловіків і звелів їм бути блазнями. їхні тіла були розмальовані чорною та білою