Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Я стояв, не відриваючи очей від туші лося. Враз південний вітерець доніс сморід, і я почув шурхіт трави. Я повернувся, глянув ліворуч і побачив пазуристого! Він ішов якраз повз мій сховок. Затамувавши дихання, я не дозволив собі навіть ворухнутися. Ведмідь прямував до туші, але несподівано став на півдорозі і потяг носом повітря, повернувшись до мене своєю здоровенною широкою спиною. Не тямлячи себе, я підняв лук, прицілився туди, де мало бути серце ведмедя і вистрілив. Забриніла тятива. Ведмідь приглушено заревів, припав до землі, потім обернувся й пішов на щит; задні ноги він волочив по траві. Мені не раз доводилося поціляти ось так у кроликів, і я збагнув, що сталося: я поранив ведмедеві хребет! Тепер звір був мені не страшний!
— Кутова! Кутова! Сюди! — загукав я, вискочивши з-за сховку.
Я підбіг до ведмедя, щоб добити пострілами збоку. Він силкувався повернутися до мене головою, але я встигав швидше і пустив йому в бік ще три стріли. Підібгавши під себе передні лапи, він тицьнувся мордою в траву. Прибіг Кутова.
— Ти вбив його! — вигукнув він.
Він обняв мене і притиснувся щокою до моєї щоки. В цей час підійшов Тетя, подивився на вбитого ведмедя, але не зронив ні слова.
Кутова повернувся до нього.
— Бачиш, Тетя, наш молодий мисливець витримав іспит. Ми йому не допомагали, він сам убив це страхіття. Ось воно! Ти можеш підтвердити, що ми не порушили правил полювання.
— Так, але це нечесно! — сказав Тетя. — Наваху допомагав талісман, а в Оготи не було талісмана! Ось чому переміг навах!
— Ти ж сам знаєш, якби він був боягузом, жоден талісман йому не допоміг би.
— І все-таки це нечесно, бо в Оготи не було талісмана, — повторив Тетя.
— Чи можеш ти присягнутись, що не намагався перешкодити нашому молодому мисливцеві?
— Так, звичайно!
— Тоді на, візьми, це твоє. — Кутова дістав із-за пазухи пару старих мокасинів і подав їх Теті.
Той збентежено понурив голову і замовк.
— Уже пізно, — промовив Кутова. — Поки не стемніло, ми повинні вительбушити ведмедя. Тоді шкура не зіпсується, а завтра прийдемо по неї.
Ми взялися до роботи, а Тетя стояв оддалік, насуплений і невдоволений. Перегодя він сказав нам, що йде додому, бо тут йому робити нічого.
— Гаразд, іди. І розкажи своїм друзям, що молодий мисливець убив великого пазуристого, — мовив Кутова.
Тетя пішов на схід у напрямку пуебло і незабаром зник з очей.
Але невдовзі Тетя прибіг назад і повідомив, що ледве не зіткнувся із загоном навахів. їх десь за сто, йдуть прямо на схід, до нашого пуебло. Почувши цю вість, я жахнувся і перестав радіти своїй удачі.
— Кутова! — гукнув я. — Ми повинні негайно повернутись у Поквоге і попередити про небезпеку!
— І покинути цей доказ твоєї перемоги? Ні! Спочатку ми здеремо шкуру, тільки тоді підемо звідси. Ніч довга, на світанку будемо дома.
Ми злупили шкуру, дотягли її до лісу і розвісили на жердині між двома деревами. Потім почали спускатися з гори. Місяць світив нам на дорогу. Ми поспішали, пробираючись узліссям. Було ще темно, коли ми дісталися до річки. Зв’язавши дві колоди, ми поклали на них одежу і зброю, а самі попливли, підпихаючи наш маленький пліт.
Благословилося на світ, коли ми підійшли до Поквоге, розбудили сторожу, що дрімала біля брами. Ми з Кутовою поспішили на Південний майдан, де жив військовий вождь, і розповіли йому про загін навахів, що рухався на пуебло.
Вождь вийшов із дому й став скликати воїнів до ківи, а я збіг по драбині на дах, де мене зустріли рідні.
— Ну, що, мій сину? — запитав Насітіма.
Я простяг до нього руки.
— Бачиш — у мене на руках кров і жир пазуристого.
Всі обіймали мене, хвалили. Незабаром до нас прибігла Чоромана, вона дізналася від батька про мою перемогу. То плачучи, то сміючись, вона обняла мене, потім підійшла до краю даху і загукала до людей, що зібралися на майдані.
— Мій майбутній чоловік — хоробра людина! Він убив великого пазуристого. Я пишаюся, що стану його дружиною!
Ще й ще повторювала вона ці слова, воїни, стривожені звісткою про наближення ворога, зупинялися на мить, дивилися на неї і всміхалися. Одні кричали: «Чудово! Чудово!» Інші здіймали руки до неба й вигукували: «Щастя вам обом!»
— Військовий вождь нас кличе. Я мушу йти, — мовив Насітіма.
— Я піду з тобою, — озвався я.
— Ні! Спочатку трохи відпочинь. Пізніше, можливо…
Насітіма пішов, а мене повели в кімнату, примусили вмитися і поснідати. Знову й знову я мав розповідати їм, як пазуристий пройшов повз мій щит, як він заревів і впав, коли стріла вп’ялася йому в спину.
— А що робив Тетя? — запитав Самотній Шпиль.
— І він, і Кутова стояли неподалік. Вони бачили все.
Більше я не додав ні слова. Ми з Кутовою пожаліли Тетю і вирішили не розповідати про мокасини.
Мене долала втома, очі злипалися. Келемана і Чоромана поклали мене спати, вкрили ковдрою, і я заснув, прокинувшись аж надвечір, коли покликали їсти. Прийшов брат і сказав, що військовий загін навахів не наближався до нашого пуебло, і жоден тева його не бачив. Наші воїни заховалися в кукурудзяних полях і вирішили стерегти всю ніч, а коней, що паслися на луках, пригнали ближче до пуебло.
Коли стемніло, коней привели на Північний майдан, перша зміна воїнів повернулася в пуебло. Відпочивши, вони знову подалися в поле, а в пуебло прибула друга зміна. Ніч проминула спокійно. На світанку військовий вождь послав розвідників вистежити ворога. З’ясувалося, що вночі навахи в пониззі річки перебралися через неї і рушили на схід. Очевидно, вони замислили напасти на котресь іспанське селище або на одне з племен, які кочували в преріях.
Через два дні, коли ми впевнилися, що Поквоге не загрожує небезпека, Насітіма, Келемана і ми з братом осідлали коней і поїхали на просіку по ведмежу шкуру. Ми знайшли її там, де й розвісили. Шкура була ще м’яка, бо її вкривав товстий шар жиру. Коли ми повернулися в село, на Південному майдані зібрався натовп. Усім кортіло подивитися шкуру. Келемана і Чоромана розіслали її на землі.
